Юрій Максименко
Вікінги Галичини
Нарешті! Ми з Артуром наважились відвідати «Бухту Вікінгів», що між Бібркою та Старим Селом.
«Бухта Вікінгів» — лісовий заповідник, в центрі котрого база відпочинку. Я дізнався, що залишити машину біля входу не можна (немає де: вузька дорога, стиснута лісом, входить у ворота), тому ми поїхали маршруткою.
Зупинка «Водники» — тут від траси йде дорога в «Бухту Вікінгів». Значить, далі пішки.
...Для 4-річного вікінга півтора кілометри бігом — звичайна ранкова розминка. Для його тата півтора кілометри не на час і не в чоботах, ще й під гірку — халява. Так що дорогу до бази відпочинку ми здолали скоро. Спочатку вона йшла по полю, потім заглибилась у дуже гарний ліс. Гарний настільки, що Артур навіть ненадовго зупинився. 
Заплативши 10 гривень, ми увійшли на територію бази, і перше, що побачили — статую вікінга, розпізнану сином як «Король Артур». Озирнувшись, ми пішли до дерев'яного корабля, в якому вікінгствуючі галичани можуть підкріпитися. Артур, правда, обговорював плани його «увімкнення», але я сподівався по прибуттю на борт відволікти його від цих планів морозивом (що мені майже вдалося). Дуже втішив дизайн інтер'єра. Вікінги, напевно, гребли, не встаючи з-за столу (прямо до місць для гостей виведено ручки весел), а всю зброю зберігали в носовій частині (щоб не заважала обідати).
Морозиво було чудове (Артур поділився), але коли воно скінчилось, знову було піднято тему ввімкнення корабля. Я сказав, що цей корабль виведено зі складу ВМС вікінгів, і треба шукати інші. И ми вирушили на пошуки.
Те, що спочатку здалося мені щоглою коло іншого озера, виявилось батутом. Щоб поскакати на ньому 10 хвилин, треба заплатити 20 гривень. Але не склалось. Я зрозумів, що все йде не так, коли Артура ще тільки затягали в парашутоподібні паски, але коли він в них безпорадно завис у півметрі над батутом, я не став чекати. Тим більше, що службовець, підбираючи налаштування на страшному пульті, який весь час заїдало, розмовляв із ним, як із живим. Коли Артура звільнили від пут, він лише занотував: «Батут поганий». И ми пішли шукати кораблі для «ввімкнення».
Вони знайшлися на причалі — човни-пласкодонки і водні велосипеди, півгодини плавання на яких коштує 20 гривень. На серці потеплішало, коли глянув на них: згадалися парки культури й відпочинку, де колись катався на таких кораблях. На Артура надягли рятувальний жилет (мені не запропонували, що мені дуже полестило). И ми вийшли в похід...
На борту пласкодонки Артура було проголошено капітаном. І капітан Артур впевнено сказав, куди пливти. Пливти треба «куди-небудь». І ми відштовхнулись від причалу.
Під час плавання ми милувались навколишніми пейзажами, а я про себе відмітив, що непогано було б якось влітку орендувати ось такий будиночок:
На щастя, півгодини — саме той час, за який чотирирічний вікінг втомлюється від тягаря капітанської посади. Ми зійшли на берег, і виявили, що зголодніли. І знов повернулись на допоміжне судно ВМС вікінгів. Де замовили 300 грам шашлика, доволі смачного й недорогого. 
Поки він готувався, Артур вивчав водомірок з борту судна, а потім пішов на дитячий майданчик, розташований поруч із баром. Це дуже зручно батькам, чиї нащадки, скоренько наївшись шашлика, хочуть трохи порухатись.
Поївши, я здійснив спробу орендувати кар для поїздки «з вітерцем» по території бази, але потерпів прикру невдачу: виявляється, для цього потрібно мати з собою права водія. Внутрішньо погоджуючись із цією справедливою вимогою, не наполягав.
На прощання ми здійснили ще одну прогулянку по озеру, на цей раз на водному велосипеді, який гордо іменувався тут «катамаран». Артур обрав курс «до коней» (вони паслись на протилежному березі), а я згадав ще піонерлагерське вміння утримувати курс на «катамарані». Річ у тім, що в «катамарана» радянського зразка не фіксується в середньому положенні кермо. І я закладав курс «ліво руля», і коли «катамаран» починало вести вліво, закладав «право руля». Коло дерева, що виглядало з води, капітан сказав застопити машину (я зрадів відпочинку), розпізнав його як акулу (а правда, було дуже схоже). І тут пішов дощ...
Ми попрощались із гостинною Бухтою Вікінгів, і пішли до траси. Нам пощастило: нас підібрав мікроавтобус, який вертався до Львова. Він довіз нас до зупинки «Водники», и ми почали переходити на інший бік траси. Машина, що вилетіла з-за повороту, змусила мене відскочити разом з капітаном Артуром. Водій зупинився і звернувся до мене народною мовою:
— Шановний пішоходе, Ви вийшли на проїжджу частину в невстановленому місці, й примусили мене понервувати. Сподіваюсь, Ви не будете більше припускатись таких прикрих помилок.
— Шановний водій! — відповів я тією ж мовою, — якщо Ви уважніше подивитесь на дорожні знаки й розмітку, то побачите, що ми знаходимось на пішоходному переході, так що Ваші претензії необгрунтовані.
Цей діалог не зіпсував мого настрою, я перебував у ностальгічних спогадах. Пам'ятаю, в піонертаборі... Перепрошую, не за темою. Але моя розповідь добігає кінця. Ми сіли в маршрутку й за 10 хвилин були вдома. В Бібрка-сіті.
Бібрка, червень 2007
Офіційний сайт Бухти Вікінгів: http://www.viking.com.ua