Про Бібрку з любов'ю

Герб
Моя Бібрка
Iсторiя
Храми та каплиці
Видатні люди
Уляна Кравченко
Бібрка у світлинах
Нариси
Спорт
Книги для гостей
Комфорт оселі

Голоси минулого

Цей підрозділ містить спогади очевидців про різні події історії Бібрки з початку ХХ століття.

Висловлюємо подяку упорядникам Альманаху "Шкільний дзвінок" № 6, вересень 2001, м.Бібрка. Підрозділ сайту складають матеріали цього видання.


Бібрка (уривок із спогадів)

М.Лампiка. Конвалiї. Нариси, спомини. - Н.Й., Гантер 1989p.

Бiбрка - це така собi мала мicтина недалеко Львова. Зимна зимою, а лiтом припорошена курявою i припечена сонцем. Одним боком обливає Бiбрку рiчка, якою нixто не цiкавився - звiдки випливає i куди запливає. До моря напевно не допливала, бо було б задалеко, а так десь, до чогось вливалася, поки дiти по дорозi не порозхоплювали.

Називалася Piкa, не продумано для неї навіть iншої назви. Одна частина рiчної полоси, найгустiше забудована хатками, стайнями та всякими будiвельками, з невеличкимн оболонями — мала назву Усiлля. Поминаючи Усiлля та покручуючись трохи, випливала побiч заселену гipкy - "Загору", випливала поза мiстечком i пливла геть, поки не розгубилася десь, розбрившись численними рiвчаками на noтixy дiтей.

Одна Biднoгa Piки перетинала вхiднy дiльницю-Загору вiд середини міста, перепливаючи собi просто через найглибшу вибоїну брукованої дороги i поза дорогою розливалася трохи глибше i ширше, заставляючи міську управу збудувати. довгенький місток-кладку, якою переходили мешканцi дiльницi "Зарiка" до середмicтя — з одного боку, а дальше Зарiка мала другий свiй перехiд коротшою кладкою в середину міста, що починався жидiвською рiзнею, в якiй можна було бачити крiзь вiдкритi, широкi дверi помираюче менше чи бiльше телятко, що недорiзане стогнало, стiкаючи поволi кров'ю. Там же бродив у кровi старий, прислiпуватий жид Шимшон, згiнщик малих теляток, бо мав у своїм реєстрі всі народжені і ненароджені телята у всьому повiтi Бiбрки.

Ми з моїм найменшим братом Володьом не раз дуже тяжко плянували, як би то "згладити" його зi свiтy. До цьогo думали вербувати великого кудлатого пса Цигана, але що Шимшон був вже Цигановi добре знайомий i не надавася до нашоi змови.

І такий жорстокий вид i стогін нещасної скотини забирав нам малим спокiй i цiлоденну веселicть — хто з нас скорiше ранком до школи переходив туди i угледiв це.

За рiзнею починалася торговиця, в якiй кожного четверга кишiло вiд людей i рiзнородних, людських i нелюдських вepecкiв.

Направо в долину бiгла не дуже довга дiльниця "Клембанiя", яка закiнчувала Бiбрку. "Клембанiєю" часто чимчикував жваво невеличкий старий Михалько Керницький, торгiвець рiзною садовиною. За ним тягнулася завжди криклива юрба рiзнородових бахурiв, що навпередки кричали: Мixалi, дайте цукерків.

Старий Мiхалi, маючи на свою бiдy добряче серце, головно до дiтей, пiдкрадав жiнцi солодощi, якими вона торгyвала на прилавку у торгові днi, i роздавав настирливiй дiтворi, що обсiдала його як сарана. Як солодощi кiнчилися, про запас, мав довгy, закручену палицю, яка рятувала його перед загибеллю дiтиськiв.

Проминувши Клембанiю, дорога вела на Львiв крізь piзнi села. Зараз за Клембанiєю пiдносилася стрімко в гору, попiд христiянське кладовище, в якому "пiд вечiр i нiччю кишiло вiд страшних мерцiв i дyxiB, що скрегoтали зубами, стогнали i гналися за нами-малими".

Ця стрімкa частина гостинця служила зимою розваговим мiсцем для всієї молодi Бiбрки. В нeділi i свята роїлося тут вiд хлопцiв, дiвчат та рiзних розмірів дiтей. Не бракувало i молодших батькiв, що везли своїх малят на санках.

Гостинець був часто втертий, як скло. Витягти санки на найвище мicце, бiля каплички, або й ще вище була неабияка штука. 3 гори вже з'їздили по-рiзному: на санках, на ногах, на животах, на плечах або й коміть головою в погонi за санками, що часто виривалися з рук i гнали вихром впорожнi, збиваючи з нiг тих, що тягнули cвoї на верх.

Щойно пiд вечiр закiнчувалися цi розваги. Bci поверталися веселi, розчервонiлi здоров'ям, не зважаючи на побитi носи, надiри в штанях, з яких виднiли обдрапанi закровавленi колiна. Кожне мало якусь свою пригоду — веселу, чи не дуже, але нікому це не затьмарило молодого безжурного вiкy. Cвіт був чистий, не засмiчений героiнею, кокаiною, добiрними вбивчими цигаретками, добiрними горiлками. Молодь залицялася з чистим, спiльним уподобаням, яким кого нaдiлив Господь. Життя було скромне, але здорове, чисте, молодiсть чарувала своїм віком.

Назв вулиць i вуличок не було тодi, i нікому не було цього потрiбно. Почтарi знали напам'ять, куди їм доносити письма, яких не було багато. Обходилися люди без телефонiв, яких було лиш декiлька у всьому місті та у важливiших установах.

Були теж piзнi оказiї — як релiгiйного, так i нацiонального характеру. 3вичайно, влаштовуванi спiльно з довколишнiми селами, i приємно згадувати про це.

Весною, коли топився cніг або прийшла бiльша злива, тодi рiкa пiдносилася майже до моста-кладки, заливаючи зовсім дорогу в одному мicцi, i люди, що їхали на ярмарок возами бродили по водi цiлими колесами. А як дiставалися до середмicтя пiшоходи, того вже нетямлю, бо було це ще тодi, як менi було 5-6 рокiв i як перший раз проїздила тодi на возi з батьком. Мусiли, мабуть, перед тiєю баюрою звертати попiд окописько i переходити кладкою. Це перше пiзнання мicточка Бiбрки записалося в мою пам’ять мрячною картинкою і до сьогоднi не затирається.

Пам'ятаю, найстарший брат Михайло, як міг, вiдмовляв мене їхати тодi з батьком. Був вже пiдпарубок (14-15 poків!), був досить високий, i заглядали вже навіть за ним дiвчата, i йому дуже хотiлося парубочити по ярмарках. Боячись, що прилипну до нього i буде менi "нянькою", придумав що Бiбрка — то Америка i треба проїздити через дуже велику воду (цю баюру), що називається океаном i ще треба цiлувати якусь стару, грубезну бабу на рогатцi i що без того нiяк не впустять в Америку. Я передумувала довго цi Bci перешкоди, але що так дуже хотiлося побачити цю Америку, то таки не відчепилася воза i поїхала.

Бiльше не мала нагоди проїжджати цього "океану", бо мабуть скоро вiдреставрували дорогy, вiдтявши Рiцi Biднoгy. Кладку залишено ще на довше i її довго — ми, дiти, не могли забути. Була довга i чудова, розгойдувалася при швидкому бiгy.

По лiвiм боцi Загори, за будiвлями i за муром, прислонене таємною зеленню темнiло жидiвське кладовище, зване окописько, з якого час-вiд-часу проносилися розпачливi голосiння найнятих плачок, що ридали, кричали, ломили руки та рвали своє розпатлане волосся.

Середмicтя, яке протинала одна-однiciнька вулиця i якiй також не придумано назви. Ми назвали б її тут Мейн стріт, або бодай Броад стріт, а там люди обходилися без назви. Звичайно казалося: "перед, або за костелом, або-пекарнею Майфiльда, з горами свiжого, ранiшнього печива, на згадку, ще сьогодня промикаю слинку. Таких кайзерок, рогаликiв та рiзнородного хлiба не знайти б тепер i у всьому світi!

Кінeць тієї головної вулицi роздiлявся трьома дiльницями. Просто в гору йшла Козина, на лiво, попри нарiжний дiм —"Сокул Польський" в долину тягнулося "Замлиння" з млином i лiкарнею на кiнцi, в якому лежали — мiй брат i батько, побитi (батько — до передсмертя) уславленою польською пацифiкацiєю у 1930-му poцi i ця лiкарня вбилася глибоко в мою пам'ять.

Були величавi Йорданськi водосвяття, з походами народу збiрними хорами, колядами через місто, до рiки. Тут наша Piкa зазнала слави: прибрана престолом у вишивках, великим, ледяним хрестом i множеством спiваючого люду. Мороз трiщав, дубiли ноги, але нікому нiчого не шкодило, бо це був великий празник!

Лiтом вiдбувалися різнi нацiональнi свята, фестини, спортовi змагання на майданi, за рiкою. Час до часу вiдвiдyвали Бiбрку нашi побутовi театри, деколи заїхав якийсь цирк, а решту оказiй доповняли раз у тиждень ярмарки, на якi маси людей йшли, їхали, мов на вiдпуст.

А чого там не було — з ycix усюдiв заїздилися торговцi-лавочники, викрикуючи та приспiвуючи мельодiйно свoї реклями: "купуйте люди, бо завтра не буде", або: "люстро, з переду i з-заду, машiнгвер на вошi!". Приспiвували, грали на гармоньках, сопiлках, захвалювали cвoї бублички перекупки по страганах.

Пригадалося, як раз закортiло батька запрягти одного, дуже полохливого коня. Не помогли навушники по боках вух i очей. Як затрубiло якесь авто, то наш Синий, як кинувся з возом у юрбу людей, поперевертав декiлька стрaгaнів з рiзнотою, розганяючи людей, мов курей, опинився, пробиваючи дишлем вiтрину у pecтopaнi Сташкової, яка, до речi стала потiм свахою батька, але всеодно прийшлося батьковi платити досить великi кошти.

Було у Бiбрцi одне, величаве свято: приїзд нашого Добродiя, Князя української церкви Митрополита Андрея Шептицького. Такого свята до смерти не забувається. Фанфари нашого "козацтва" на конях, хори, дiти, люди — все в походi У вишивках i нацiональних строях, як поле обсiяне квiтами! Величавий престiл бiля церкви i Bін, такий величний своїм ростом i виглядом, як вже святий i не з цього свiтy... Таке враження ношу до нинi у своїй пам'ятi...


Перша радянська новорічна забава у Бібрці

В.Корончевський, 1988 рік, Бібрка

За два тижнi до Нового 1940 року до нас, молодих хлопцiв i дiвчат, звернувся тодiшнiй директор будинку культури з проханням допомогти йому добре органiзувати першi масовi танцi (ми тодi це називали забавою). Директор, тов. Ільїн Володимир сказав що "есть на это разрешение Райкома", а тому бажано на високому культурному piвнi провести це дiйство.

Згодом вияснилося, що поняття культура розумiлося нами неоднозначно. Ми молодi, недавно ще учнi Бiбрськоi школи, цю вістку сприйняли iз задоволенням. Адже вже бiльше трьох мiсяцiв жодних забав в містi не було.

Вирiшено, на друге органiзацiйне зiбрання запросити музикантiв. В Бiбрцi на той час було три муз. капели. Перша - джазова Й.Дрогобицького, друга - І.Валовича, третя - єврейська, М.Еренцвайга.

Запрошенi музиканти прийшли i домовилися на тiй першiй новорiчнiй забавi виступити одним об'єнаним гуртом. Пiсля кiлькох проб результати були блискучi. Керував ними дипломований маестро з Кракова пан Бушен Мар'ян, він же пiанicт i солiст. І так: на акордеонi грав п.Й.Дрогобицький, скрипковi iнструменти пп.Зубик В., Коцюмбас Й., Пульвер А. i випускник Берлiнськоi консерваторії 1932 року п. Еренцвайг. Кларнет i саксофон, - наш улюблений Юзьо Шуманський. Пузон - п.Валович Iван, труба-корнет-п.Юзьо Якубiвський, на ударних iнструментax молодi хлопцi - Стах Бужанський i Арон Грос. Репертуар об'єднаних музикантiв був багатий. Вони виконували бездоганно багато танцювальних джазових творів.

До того дня постаралися i майстри-кравцi пп. Грос, А.Серкес, М.Корончевський. Вони пошили для наших музик гарний чорний одяг фракового зразка. А бiла сорочка i чорний метелик робили їх привабливими.

Дiвчата i хлопцi прикрасили зал. Сотнi метрів кольорових стяжок було пiдвiшано на стелю i стiни. Зняли верхню захисну пiдлогу, якою накривався дубовий паркет. Пiсля чого натерли його до блиску.

І настав той вечiр. Вступ на забаву був платний. Рекламна афiша покликала в зал не тiльки мiсцеву молодь. Загостили до нас i ровесники з Ланок й Стрiлок. В той час у нас було заведено, що пicля закiнчення навчання в школi молодi хлопцi i дiвчата для розвитку своеї особистостi поступали на двомicячнi платнi курс и бальних танцiв. Хоч нелегко було розкидатись грiшми, яких нiколи не вистачало нi нам, нi нашим батькам, але на такi речi як вечiрнi привселюднi забави дорослi дiти ремicникiв чи хлiборобiв завжди мали гарний темний гapнiтyp i вiдповiдне взуття.

Юнопартер мав вигляд прекрасного танцювального залу, з одним лише мінусфактором. При входi, в кyтi з лiвої сторони, було розташовано буфет. Прилавок повен горiлки й вина. Кілька столикiв, навколо яких сидiло майже все нове райначальство iз своїми 200 грамовими "стаканами" з горiлкою або аляшом. Цей "бухвет" , як його називали, занимав майже 1/4 залу. Iншого виходу не було, бо малий зал, де ранiше розмiщався буфет, був завалений тисячами книг, звезених з хат-читалень всього колишнього Бiбрського повiту.

В крicлах, якi були розставленi пiд стiнами зали, сидiли мiсцевi дiвчата, бiля них стояли їх кавалери. Були й крicла, в яких сидiли здоровi чоловiки в гiмнастеркax без петлиць, а бiля них стояли їх супруги. Це були гapнi, дуже скромно одягнутi жiнки з беретами на головах й тапочками на ногах. Тут спостерiгалася дуже велика контрастність мiж згаданими групами людей в одежi i не тiльки в нiй. Але ми добре розумiли чому так, а не iнакше. Роздумували: якщо так скромно-бiдно одягнуте найбiльш привiлейоване начальство, яке висилали за кордон, то як живе i одягається той середнiй громздянин чи селянин? Не просто було на цю тему говорити з людьми зi Сходу. Вони були насиченi постiйним страхом за cвoї життя i про такi речi говорити не хотiли.

Тим часом виявилось, що музика, яка лунала зi сцени, не радувала вуха пiдпитого начальства. Деколи виконували танець бостон з приспiвом п.Бушека, який гарним баритоном вимовляв незрозумiлi начальству слова, вони насторожилися i почали розпитувати мiсцевого сторожа: "Слушай, скажи нам, кто ето пайот, ну спивав?" Сторож, якого називали Гертик, вiдповiв: "Та то, пане начальнику, він робить на поштi при дротах". Дальше показали пальцем на Дрогобицького Йосифа, гарно одягнутого акордiонiста. - А то Йосиф, він добрий муляр, добре печi кладе". І так про всix запитали, але сторожу не повiрили.

Подiї дальшi були намiчнi. Розгнiваний голова містa, пiдбурений його колегами, вийшов на середину залу i з гущi танцюючих пар почав кричати в сторону музикантiв: "Ей ви, хватіт iгpaть, сколько можна терпеть еті буржуазниє танци, хватит!" Настала тиша. Вiдзивається Й.Дрогобицький i питає, що можна грати. Вiдповiдь: "Надо iгpaть яблочко, краковьяк ну й фокстрот еще туда-сюда". Дрогобицький на знак згоди махнув рукою. Тодi голова закричав: "Кто це пiдлогу таку скользку зробив, га?" I почав кликати: "Ваня, Степан, пicочку, пiсочку й водички принесiть". Приказано-зроблено. I посипався пiсочок на "скольський" блискучий паркет, i полялася водичка, "чтоб пилюки не било, а то дишать станет нечем".

Тодi вже безкультурнi мicцевi молодики почали вiдсиджуватись. Зал заповнили "культурнi" танцюристи у валянках i розстебнутих кожухах. Виконували "совраменние танци". Вони сла¬вилися тим, що мужчина стоїть на мicцi, зрiдка пiднiмае ногу, притупуючи i усмiхаеться. А ix пар¬тнерки, навколо них пританцьовуючи, вигукують: Ох! ох!. Taкi то були першi "культурнi" танцi, якi ми побачили на порозi 1940 року.


Життя в Бібрці в час німецької окупації 1941-1944 років

В.Корончевський, Бібрка, 2000 р.

Йорданська відправа в Бібрці у 1942 р. Стоять: заступник губернатора О.Бауер, лендкомісар К.Драгомирецький. Світлина В.Грицина.

Як в минулому, так i в новітньому часi не раз приходилося нашому народу побувати пiд рiзними режимами окупацiйних держав. Так як не мали своєї piднoї держави, нас i нашу територiю використовували розмiнною монетою i шляхом для пересування рiзних орд i вiйськових формувань. Було так i на початку дpyгoї cвітової вiйни. Як очевидець, хочу дещо згадати.

Bciм вiдoмо, хто i як розпочав дpyry cвітову... В той час офiцiйно фюрер нiмецький i "отец" росiйський вважалися насердечнiшими "камратами" чи колегами в Європi. Разом святкували успiхи на фронтах, спiльно веселились. І все ж таки чогось вони не подiлили. Пiсля найгучнiшого кiлькаденного торжества в Брестi з нагоди розподiлу тодiшньої Польщi, по термiнологiї тов. Молотова, "версальського бенькарта", щось в дружбi трicнуло. Таємничо почалися пiдозри, i наслiдок виявився фатальним, як назвали це росiяни, - "Великая отечественная война". В короткому часi ми бачили, як хвалена РСЧА, на той час позбавлена талановитих воєноначальникiв мудрим "Батьком" (poзyмiється по пiдказцi фюрера), пiд натиском колишнiх друзiв, боячись попасти в полон, усе важке озброєння залишала на дорогах i рухалась на cxiд.

Залишивши Бiбрку, тисячi людей мicтa i повiтy приходили на подвiр'я мicцевої тюрми. Побачене було страшне, жахливе. Десятки змасакрованих тpyпів, яких не вспiли спрятати, мовчали, а сотнi живих, плачучи, зносили руки до неба, промовляючи: "Боже за що, за що така кара???"

Усе це попадало в об'єктиви фотоапаратiв солдатiв вермахту i вiйськових спецкореспондентiв. Усе це згодом дивилися пiдкоренi народи Європи в кінохроніках того часу.

Багато pоків пiзнiше, коли вiдбулося друге "пришестiє совєтське", нас, галичан, звинувачували в тому, що ми дуже щедро витали прихiд нiмцiв. Так, на жаль, це правда, так воно . було. Але, дорогий читачу, задумайся, чи пicля побаченого в мiсцевих тюрмах, i в iнших мicцях масового морду, могло бути по-другому, iнакше. Чи потрiбнi нам вci тi окупанти, першi, другi, чи може наступнi? Свiдомi члени свого етносу тодi говорили, сьогоднi i завжди в майбутньому голосно i ствердно скажуть: Hi, не потрiбнi! Не потрiбнi нашому Hapoду тi штучнi ситуації, cтвopeнi ворогами, при яких змушують нас до покори їм або вiтання ix...

Але реалii були такi, що в перших днях новi окупанти (чит.нiмцi) вважалися великим благом, реальним порятунком вiд фiзичного поголовного знищення. От що породило тi вiтання... Що дальше? Пiсля вiтaнь громадяни містa i повiту проводили в останню дорогу cвoїx замучених братiв. Бiбрка не могла помicтити ycix прибулих на цей похорон вiкy. До ряду домовин з останками замучених пiдходили десятки священослужителiв повiту, щоб по-християнськи, в молитвах i проханнi до Всевишнього прийняти душi убієнних.

Cотнi людей рiзного Biкy просили, щоб їм дозволено хоч кiлька кроків нести домовину. Бiльше кiлометра була довжина тpaypнoї процесії. Новоприбулi "господарi" нiмцi, якi тою ж дорогою спiшили на схiд, зупинялись на краях дороги, стоячи, по-рiзному виражали своє спiвчуття. Офiцери салютували процесii. І знов зацокали десятки фотоапаратiв. Що дальше, а дальше новооб'явленi господарi з притаманно їм пруською пунктуальнicтю, змонтували мicцеву владу, до якоi було залучено людей, якi чудом залишились живими.

Очолював, як її тодi називали "теренову владу" молодий чоловiк у вiйськовiй унiформi, мicцевим людям його прiзвище породжувало багато загадок, адже воно було українське - пан Драгомирецький. Хто ж він? Неофiцiйно вважалося, що він нащадок української шляхетної родини, батьки якого були знищенi карателями зi сходу. Сам він нiколи нікому не вiдкривався. На керівнi посади він призначав людей по фахових здiбностях. Полiтичне минуле новоназначених пiд увагу він не брав.

І так з кандидатiв на посаду голови містa він одобрив вибiр мiщан. Спочатку ним був пан Кулинич, пiзнiше, коли п.Кулинич став директором школи, посадником став п.Ващук.

І як не дивно, незважаючи на воєнний час, в містi життя, хоч з певними труднощами, але було ритмiчним, зносливим. Процвiтала торгiвля - "Народна торгiвля", так називали цю органiзацiю. Kpiм крамниць продовольчих i змiшаних товapiв, а було їx вісім, розмiщених на вулицях i в центрi містa, в партерi будинку, що находився напроти нинiшнього газетного Kiocкy, дiяв великий магазин господарських товapiв. Тодi його називали залiзний склеп. Про це торгове пiдприємство я можу розказати бiльш детально, бо особисто працював в ньому продавцем. Великий вибiр товapiв для господаря. Дефiциту майже не було. Заявки на недостаючий товар, я здавав в контору i не бiльше 2-х-З-х днiв як менi його шофер торгу п.Михаловський привозив. Щоденно була велика виручка, яку я здавав в касу, що находилася на 2-му поверсi будинку, де сьогоднi проживає п.Царик Я.

Прiзвище касiєра – панi Ольга Боднар. Зарплату нам виплачували два рази, l-го i 15 числа кожного мicяця. Нинi, iз збiгом часу, порiвнюючи з iншими часами, був це непоганий заробiток. В мicтi було багато молодi, зайнятої переважно в рiльництвi, бо в той час то було найпрестижнiше. Новий господар на дiлi дбав про родючicть грунтів шляхом надiлу рiльникам ефективних мiндобрив. Це новим господарем було дуже вигiдно, що було видно, коли сотнi фiр, возiв, навантажених зерном, старалися за добру оплату здати його приймальнi пункти. Kpiм грошей, рiльникам видавали так званi "бецукшайни" на придбання товару, на вбрання i взуття та горiлку. Некульчиковану худобу низького гатунку шляхом завозу обмiнювали на худобу високого гатунку (раси) безплатно, по принципу вага на вагу.

Багато молодi i людей середнього та старшого вiкy були постiйними вiдвiдyвачами читальнi "Просвiта". Дiяли рiзнi кружки. Старший пан iз села Водники на прiзвище Зацерковний майже кожного дня приїздив, щоб вчити молодь хорового спiву. Пани Костирка М. i Корончевськнй В. керували драматичними гуртками. Пани Лукасевич i Бойко І. керували спортом. Читачу альманаху вже вiдoмо, яка прекрасна i любима всімa мiщанами була футбольна дружина. Змагання вiдбувалися iз всімa футбольними командами міст i мicтечок областi. На змагання їздили на автовантажiвках "народної торгiвлi" переважно возив шофер Михаловський Я. Був такий епiзод: одного разу, коли Бiбрський "Сокiл" принимав команду iз Городка, до каси стадiону пiдiйшов сам п.ляндкомicар Дрогомирецький i наказав собi дати 10 квиткiв, він показав на молодих хлопчикiв, що через шпарини в парканi заглядали на футбольне поле. І просив, щоб надальше в iнтepecax пiдйому футболу, його росту i якостi, вcix молодих хлопчикiв на футбольнi змагання впускати безплатно.

Постiйно дiяв кінотеатp. Bci документальнi фiльми, переважно європейського виробництва, були дубльованi українською мовою. Квитки на кiносеанси були дешевими, мабуть тому, що була своя Бiбрська електростанцiя i висока явка глядачiв. Нормаль¬но, ритмiчно працювали: цегельний завод, млин, двi олiйнi, двi крупорушки, десятки ремiсничих майстерень. До речi, дипломованi майстри-ремiсники надiлялися матерiалами. Високопродуктивно працював маслозавод. Кількiсть здавальникiв молока була велика, а тому директор, як тодi говорили, молочарнi п.Козакевич Андрiй змушений був весь час ставити новi лінії по переробцi молока на сир, масло, сметану, морозиво i iншi продукти, якi до речi, реалiзовувалися через "Народну торгiвлю", за винятком деяких copтів сиру i масла. Повнолюдно працювали буфети-їдальнi, з 5-ї до 11 вечора, бажаючих пообiдати чи посидiти в компанiї за гальбою пива не бракувало. Пан Охримович М., який завiдував згаданими закладами, працював бездоганно. Лicовим господарством керував пан Затварницький. Вiдпускалися за помiрковану оплату лiсоматерiали i дрова для опалення.

Не зайвим буде згадати, якi силовi органи дiяли в мicтi. Окупацiйна влада органiзувала суто нiмецький полiцейський пост. Служило там 10 чоловiк. Очолював його постенфюрер Рейнгард. Розташований він був по вул.Шевченка, де сьогоднi музична школа i електрики. Двi пари коней, мотоцикл i невелика вантажiвка - це були їх засоби пересування. Управляв тим господарством завгосп на iм'я Хаїм, прiзвища не пам'ятаю, єврей по нацiональностi. Дивно трохи, правда, нiмець, жид - i спiвпраця. А було так, бо так голосила людиноненавистська iдеологiя. Для досягнення мети використав СС в т.ч. талант i розум вopoгiв своїх.

В такий спосiб в нашому мicтi нiмцi використовували трьох високої квалiфiкацiї лiкарiв-євреїв, докторiв - Бляя, Буркера i Каца. Так же керiвника цегельного заводу iнженера Зінгера, також директора кінотеатpy, Поймана i перекладача жiнку-єврейку п.Гребель. Хоч немалi були їх заслуги, однак звiрина iдеологiя жити їм дальше не дозволяла. Bci вони по-рiзному були знищенi за одну липневу нiч 1944 poкy.

Для виконання певних функцiй серед українського населення в центрi мicтa, де сьогоднi контора по субсидiях i другий поверх сусіднього будинку, дiяла станиця української полiції чисельнicтю вiciм чоловiк. Це були гарно одiтi молодi мужчини. Покрiй мундира i шапка-мазепка нагадували однострiй жовнiрiв УГА. Рiзнi були судження про тих молодих людей. Однак як би хто не думав, говорив, вci вони були патрiотами-украiнцями. німцi їм не довiряли. А пiсля проголошення у Львовi, в червнi 41 року Української Держави i послiдуючого арешту зверхників ОУН вiдносини мiж окупантом i українцями погiршилися, спiвпрацi майже не було, але спiвicнувати треба було.

Цiкавинкою того часу було то, що нiмцi, якi проживали в Бібрцi вci були християнами рiзних конфесiй. Але кожної недiлi i на свята ходили на богослужiння до нашої гр.католицької церкви. Здивованим інтересантам вiдповiдали: так, ми ходимо до вашого храму, бо красота спiву вашого церковного хору i самої лiтургії не дозволяють сидiти вдома. Жiнки-нiмкенi, що приїздили з Нiмеччини вiдвiдувати cвoix чоловiкiв, також приходили до нашої церкви.

В поведiнцi нiмцiв того часу дуже багато було негативу. Бажко зрозумiти, як міг такий великий талановитий народ так низько впасти? Так жорстоко поневолювати iнших.. Наявним. доказом того було створення "гето" для жидiвської людностi в нашому містi. Приставте собi: десь коло 3-х тисяч людей, в т.ч. старих i дiтей, вигнали iз свoix мешкань на територiю розмiром приблизно l гa. Це лiва сторона вiд будинку пошти вздовж аж до моста ч/з рiчку. На.будинках i парканах була нанесена бiла полоса шириною приблизно 20 см., позначена шестикутною зiркою Давида синьогo кольору. Це означало, що нi там, нi звiдси нікому, пiд загрозою життя не можна було заходити i виходити. Там за огорожею вони мали свою євpейську невiльничу управу "Юденрад". Там вони навіть мали, як це цинiчно звучить, свою єврейську полiцiю. Так здоровi чолов'яги-євреї з тростиновими палицями в руках помагали швидко вiдшyкaти менш-бiльш роботоспосiбних ще людей незалежно вiд cтaтi i загнати їx до критих вантажiвок, щоб вiдвeсти ix десь там в невідомe мicце до роботи. .Дyже часто була то їx остання поїздка. Дiючи таким методом, майже вci роботоспосiбнi були знищенi. Решту знесилених - старих, хворих i дiтей, вивозили i гнали пiшки в напрямку с.Волове. Там вони самi викопували для себе ями. Там карателi столiття, якi себе називали "архiтекторами нової Європи", насилу заганяли нещасних в яму. Там нещаснi бупи перешитi автоматними чергами i загорнутi землею. Скільки їx там ще не доказано, але може бути виявлено, якщо заслухати тамтешнix, ще нинi живих людей, й варто було б. Але з Волового повернемось до Бiбрки.

В мicтi дiяли також ще двi рiзного призначення т.з. установи. Хотя й вci вивiски i рекламнi заклики писапися українською мовою, тут була відмінність: нiмецькою великими бyквами довжиною приблизно 8-10 м був напис безпосередньо на стінi /це сумiжний будинок справа вiд сьогоднiшньоi мiськради/ напис голосив для ycix «Аrbeitsamt». Що то таке, про що йдеться? А це якраз була, та контора, в якiй постiйно працювали 4 штатнi одиницi, старшим рахувався п.Травiнський, поляк по нацiональностi. Це була перша сходинка для поїздки в Нiмеччину на роботу. Багато молодих людей користувалися цим заведенням.

Друга установа, вже суто українськa, розташована була по вулицi Коновальця (назва того часу) в будинку, що напроти сьогоднiшньоro хлiбного кiocкy. Там також великими літерами українською мовою було написано УДА, що розшифровується "українська допомогова акція". Назва була невипадковою. Пpaцювали там переважно жiнки, доброзичливi, завжди гoтoвi пiти назустрiч потребуючим. Bci вони були членкинями Союзу Українок. Почали дiяти з того, що практично допомагали матерiально, житлом, харчами, лiками, i всім чим могли полоненим українцям, звiльненим з нiмецькоro полону, лiтом 1941 року. Ti знесиленi iстоти нагадували мiщанам, що вони люди тiльки тим, що могли говорити, ледь-ледь ходити. А насправдi це були ходячi скелeти. Першим криим мicцем для них були шкiльнi пpимiщення Бiбрськоi школи. Тут їм гoтyвали спецїжy, лiкували.

Великий благом для них було лежати не на гoлiй землi, як до того, а на соломi, принесенiй мiщанами. Було бiльше 800 чоловiк. Велику iншу допомогу пoтpeбyючим лIюдям надавали союзянки. Мiщани високо оцiнювали ix акції. Iнакше їx дiї оцiнив старший брат. Bcix їx 8 жiнок, що входили в штат цiєї установи було репресовано. Читач запитає, а якою ж була дальша доля тих нещасних людей полонених? Вiдпочивши, знесиленi люди, охоче подавали cвoї адреси. Нашi дiвчата все почуте записували до книги, щоб надалi пiслати гонцiв до їхніx осель i повiдомити, що живi їxнi синки, брати, батьки, чоловiки, про мicце їх перебування.

Невдовзi почали прибувати piднi i забирали їx до cвoїx домiвок. Не вci полоненi були галичанами. Були мiж ними i вихiдцi iз схiдних областей, ycix їx також забирали нашi люди, приймали за cвoїx. Вiйна не очерствила людськi серця. Taкi вчинки варті пошани.


1942 рік

С.Костирка, 1996 рік, Львів

Спогад cтpaxiтливих ран, якi сколихнули міcто Бiбрку в 1941 роцi, коли за мурами бiльшовицької тюрми знищено в мордерчiй формi безвинних людей, ще не погас в пам'ятi, як над містом запанувала фашистська сваволя з своїми озвiрiлими знарядцями смерті. Ох, як пiдходять тут слова знаменитого фiлософа. Руссо "Створив Бог людинi на землi рай, а вона своїми руками перетворює його в пекло".

За потоком, вiд Сохацької долини, аж до другого мосту спорудили фашисти людське пекло i назвали його геттом. Позвозили сюди цiлi жидiвськi ciм’ї з Перемишлян, Стрiлищ, Свiржа, обгородили територiю кiльчастим дротом, поставили двi вишки для сторожiв і шлюз, облiпили бляшаними табличками "Ейнтрiт ферботен" i любуйтеся, люди добрi, на страдальне пекло.

Так звана "жидiвська вулиця", з "прожилками" довжиною близько 500 i шириною 100 метрів перетворилася в справжнє мicце мук, страхiтливих видовищ i знецiнення людської гiдностi. Тюремнi мури поглинали б у собi усе божевiлля, а тут усе на очах. Увесь "Дантiвський ад" застогнав у повний голос. Кожна мить, кожна година, кожен день посилювали драматизм пекельного театру надлюдських знемагань.

Щодня до схiд сонця двохколicний вiзок, запряжений трьома мужчинами, пiдбирав знесилених, якi тягнучись до життя, гинули на кiльчастих дротах, труни, що їх колicниця cмертi пiд cтукіт дрiбних камiнцiв i скрип пересохлих шприх перевозила в спiльну могилу у схiднiй частинi гетта. Без почестей, без лементу, без ритуального трауру, в мовчазнiй приглушенiй ходi виконувались чинства. Повiльно, немовби з'яви увi снi, пересувались з мicця на мicце опухлi iстоти, чекаючи свого невблаганного кiнця, i тiльки дiти час вiд часу пiдбiгали до кiльчастої огорожi, випрошуючи в зайшлих кусень хлiба.

Бiль стискав серце. Слухаючи лемент дiтей, хотiлося помогти їм, хоч в самих було скрутно, бо не вродило. Оборона з вишок тiльки стежила з нацiленими скорострiлами, наводячи страх. Здалеку через дрiт перекинеш яблуко чи бульбину, як тут накидаються мiцнiшi i виривають один одному з рук, щоб якось затамувати голод.

Заглядаючи здалеку через дроти, бачиш знакомi лиця: з тим ходив до школи, з тим сидiв у однiй лавцi за книжками, до того iшов в склеп щось купити, а от там на лавцi сидить Цюйта – i думаєш, за що ж то тi люди так страшно терплять. Що вони поганого зробили? А от якби я був на їхньому мiсцi, якби я вродився жидом - то щось не те! - мусить бути, якась Божа кара на тих, хто таке натворив. І сонце однаково yciм свiтить, не питає, хто ти, i пташки yciм спiвають. А найголовнiше є те, як можна людей, якi по природi такi caмi, як вci, мають тi самопочуття, що й yci, нищити тiльки за те, що вони iншої нації. Я думаю, що хтось таке чинить, то не людина, це напевно, диявол зiйшов на землю i творить свої диявольськi ритуали.

А розум в дитячiй уявi бунтувався. Oсінь, люд метушиться на полях, щоб зiбрати крихти, якi де-не-де залишились. Днi лiниво повзли, залишаючи згустки смутку за собою. Здавалося, невидима рука зупинила життя. Над мicтечком висiв меч постраху i туги за свiтлicтю. Куди не глянеш, все видавалось нiкчемним, не гiдним життя. Гнiтючий настрiй людей проявлявся у працi i стосунках мiж собою. Два вiдмiннi полюси icнування не вписувалися в русло житейських потреб горожан. Апатiя до всього живущого настiльки вверчувалась у свідомостi, що такi поняття, як смерть, страх за життя, трупи на вулицях ставали звичними. Люди зачерствiли, на подвiр'ях не чути сварок, дiтям немовби вiдiбрано право веселитися, смiятися. Одним словом, фашистська психологiчна машина спрацювала, помаленьку народ перетворювався у стадо iнертних рабiв.

Порив вiдчайдушного фатуму сколихнув людський стoгiн дотиком музи, пiсланої силами неба, дихнув добротою на втраченi iлюзii. Не вiрилось. В мicтечко приїхав танцювальний гypт Чyперчука. І понiсся стрiмкий танець легiнiв, i заiскрились топiрцi надії, в душах людських пробудився вогник життя. Кремезнi плечi велетня стpіхнули з себе окови пригнiченостi, полуда зла зсунулась з мужнix очей. Та пiдстyпний ворог запримiтив пiднесення духа i, боячись гніву народного, привiв адську машину зла до стану найвищоi жорстокостi.

Oсінньoгo дня 42 року мiстечко оточили сили гiштаповцiв i через гyчномовники оголосили, що нixто не сміє покидати мicтo, а хто порушить наказ, буде розстрiляний. Мiстечко завмерло!!!

Тисячi озброєних до эубiв кремезних жовнiрiв готовились до "акції". Видавалось, що вiйсько готується до штурму непристyпної крiпостi. На горизонтi появились танки i танкетки, центр мicтечка заповнився вантажними машинами. Час вiд часу воздух роздирали голоснi прикази офiцерiв.

Блискавично група жовнiрiв другим кiльцем оточила гетто. Цокання "фершлюсiв" нагадувало лайку гончих псiв i кракання ворон. На мить все втихло, через гyчномовник засiрчав зловiсний звук: "Мужчинам, жiнкам, дiтям, старикам i тим всім, якi можуть рухатися, вишикуватися на круглiй площi гетта, бiля синагоги! Хто не вишикується, буде тут же на мicцi розстрiляний". 3аглядаємо через стриховi вiкна, серце зi страху прискорило свiй xiд, вириваючись з грудей. Трагiчна невідомість висвердлює свiй вiдбиток i паралiзує рухи людського тiла. Ноги i руки налились свинцем i затруднюють здатнiсть рухатися, голос затремтiв.

Лавина людей повiльно почала зливатися в одне цiле, виповзаючи з пiдвалiв, криївок, творячи сцену Бетховенського "Егмонту". Патетичний стан глумливого Божевiлля перебивався гострим лементом, грудних дiтей i завиванням псiв. Ненароком в дepi стукае гештаповець, мати тремтячими руками відчиняє їx. На порозi застовпiв мiцної будови вояка з закоченими рукавами, в руках він тримав автоматa. Питає його мати: "Вас воллен зi, (що ви хочете) - "Tpiнкен вассер -( напитися води)", - відповідає.

Подала йому мати горнятко води i питає "Вас iст дас (що то є)". І тут раптом ламаною польською мовою він вiдnoвiдaє: "По полудню бендзє вечур (по полуднi буде вечiр )" - i пiшов. В тих коротких словах було сховане ставлення до людиноненависницької полiтики фашизму - прийде час i на вас.

Заревiли мотори, i машина за машиною під шум "шнель", "шнель", заповнювались людьми. Їx пiд конвоєм вивозили за п'ять кiлометрiв вiд містa, пiд xyтіp Черепин, де бiля цвинтаря була заздалегiдь вирита великих розмірів яма для розстрiлy.

Paннім ранком того дня пастухи виганяли товар: однi в Дубину, iншi в Соснину, тpeтi на Обшир, а четвертi на Стежки. Сонце виповзло з-за Свірзької гори, нiжно визбируючи роси, залишаючи срiблистi слiди на павутиннi бабиного лiта. Жаби закумкали частiше, не боячись бузькiв, якi уже вiдлетiли.

Песики, замiсть того щоби пильнувати стада, чоrocь тулилися до пастyxiв, ховаючи хвости пiд себе.

- Романе, ти замiтив, як пси настовбурчились, - каже маленький Василько.
- Е, дурне тобi в головi, ти все щось зауважуєш таке, гейби мале дiвчисько. Настовбурчились, бо гoлоднi, дай їм кусень хлiба i перестануть, - вiдnовiдaє Ромко.

Витяг Василько торбинку, вiдшмагав кусень хлiба i кинув Бровковi, той i не ворухнувся на здобич, спокiйно вiдiйшов i жалiсно завив. Пастухiв це насторожило.

- Щось то не те, щось мусить статися, - подумав Ромко. Зiбрав він вcix пacтyxiв, сiли на межу i тут почувся cтогін моторiв. Зiрвалися хлопцi з мiсця i очам cвоїм не вiрять: вiд сторони Шпильчини на гостинцi появились вантажнi машини, набитi вiйськом в чорних мундирах.

Позганяли пастухи товар в обрив, пов 'язали кopiв до дерева, сaмi тихцем, так, щоб ніхто їx не побачив, попрямували в сторону наїзникiв Найстарший з них, Роман, угледiвши бiду, зупинив хлопцiв i каже:
- Ви тут сидiть, пильнуйте товар, а я виясню, в чiм рiч.
І пiшов в сторону Загуменьок. Не встиг він вiдiйти пiвкiлометра, як перед ним розвернулися вояки в одну шеренгу i почали оточувати місто. Зрозумiв Роман тiльки то, що якнайскорiше треба вертатися до хлопцiв i попередити їx, щоби нiкуди з яру не виходили, тримаючись купи.

Пiд Стрiлкiвський лiс, мiж хутором Черепин i селом Волове пiд'їжджають двi машини, повнi якихось людей. Хлопцiв розiбрала цiкавicть, один за одним пiдповзли вони ближче до того мicця, де щойно привезли людей. Поховались вони в густiй травi i тут нарештi зрозумiли, в яку бiдy попали.

На вiдстанi 200-300 метрів шеренга жовнiрiв, вбраних в чорнi мантлi, позалягала в травi, поставила бiля себе кулемети, i один з них наказав, щоб тi люди копали piв.

Вiдводити назад до кopiв небезпечно, замiтять i пострiляють. Притулившись один до одного, залишилися вони на cвoїx мiсцях нiким не зауваженими. А сталася чудовищна трагедiя на їx очах - на очах дiтей, з яких найстаршому було всього 12 pоків. Трагедiя трагедiй, трагедiя, наслiдки якої закарбувалися в серцях дiтей на цiле життя.

Ось як розповiдав перестрашений Ромко своїм родичам. Цвинтарна дорога вiд шосе аж до лicу обставлена гештапiвцями, мов плотом. Пiд'їжджає машина, набита людьми, чутнi крики "гальт". Вiдкриваються зразу три борти машини i криками "форвац" ycix людей женуть до цвинтаря вверх. Тут оточує їx зграя i заставляє yciх роздягатися догола. Усе лахмiття з людей кидають на одну купу, а у матерів вiдбирають малих дiтей i в круглiй, чорнiй машинi вiдвозять в сторону Перемишлян через лicову дорогу. Чутнi жахливi крики жiнок. Пiсля цього вискакують гештапiвцi з нагаями i заганяють голих жiнок i мужчин на дошки вкладенi через яму. Роздається свист, в той момент з кущiв, дерев роздаються вистрiли кулеметiв. Зойки поранених загострюють шалену галюцинацiю стихii i завмирають з стогoном землi. Свисток, i кулемети замовкають. Виходять четвертi мордерцi i окремими вистрiлами. з пicтолетiв добивають ще живущих.І так ритмiчно процедура повторюється з кожною привезеною машиною людей. Повторюється строго, по спланованому акту, гiдному фашистської пунктуальностi.

Хлопцi завмерли зi страху в тpaвi, бояться ворухнутися. Василько заплакав, сльози котяться беззвучно, щоби не було чути. Пролежали вони пiвдня. Десь бiля полудня пiд'їхали машини i почали засипати piв з трупами. Засвистiли свистки, i в одну мить убивцi уже на машинах. Караван машин на чолi з мотоциклicтом повернувся у Бiбрку. Пастушки попiднiмали голови i нiяк не можуть пiднятися - ноги i руки позатерпали. Гусаком один позаодного вернулись до кopiв. Недоєнi корови почали мичати.

А над горизонтом Бiбрки пiднялись зловiснi дими. Фашисти обляли зi вcix cтopiн територiю гетта бензином i пiдпалили. З розжарених горищ i схованок почали виповзати icтоти. Кидаючись з одного боку до другого, вони ставали цiллю фашистським снайперiв. Все горiло!

Залишився один цiлiciнький будинок з цегли - Шiмсонiв. У другiй, половинi дня спопелiлi будинки з великим грохотом почали розсипатися, утворюючи звалища непрохiдних лабiринтiв. Запах piзкого диму розносився по вcix куточках мicтечка. А саме місто нагадувало роз'ярену кадильницю, засипану ялiвцем.

До вцiлiлого будинку пiдiйшло троє мордерцiв, облили його бензином. взяли в руки готовий смолоскип i пiдпалили останнiй островок життя. Полум'я охопило нижнiй поверх i почало всмоктуватися в стрихове примiщення, цегла вiд жари почала трiскати, дерев'яний ганок рухнув на траву i став на диби, як норовистий кінь. Над спопелiлим гетто раптом пролунав могучої сили страдальний крик, i через округлий отвip стiни виринула дiвоча голова, а вiдтак одна рука. Захланне полум'я допiкало останню жертву, яка попала в пастку. Рука пiднялась до неба, вимагаючи помсти за скоєнi злодiяння. А останнiй островок нетлiнного життя тримався, творячи дивовижної сили "живий монумент".

Схаменiться тирани! Прийде кара i на вас! І на ваших потомкiв! Вистрiл снайпера розтрощив останнє життя гетта. І потекла червона кров по бiлiй стінi, i чорний - пречорний волос страдально вiявся, укладаючись в реквієм трагiчної мелодії.

Звисло тiло, опали руки i все завмерло. Мордерцi виїхали, а cтінкa трималася, не рухнула. Повний мicяць боязко зазирав на руїни згорених сердець, спопелiлих тлiнкiв i лагiдним дотиком усипляв зболiлi рани землi. І диво зупинилось, розквiтло в повну силу над живим монументом скорботи. Мужнi стомленi руки зняли останню жертву з "хреста", похоронили її на християнському цвинтарi i увiковiчнили пам'ять за упокiй душi вcix "невинно убiєнних".

© 2006-2016 ● Розробка сайтів у Бібрці ● maksymenkot@gmail.com ● +380972611402