Про Бібрку з любов'ю

Герб
Моя Бібрка
Iсторiя
Храми та каплиці
Видатні люди
Уляна Кравченко
Бібрка у світлинах
Нариси
Спорт
Книги для гостей
Комфорт оселі

Уляна Кравченко

ХРИЗАНТЕМИ

Лірична проза

(уривки)

Передрук з http://kravchenkoulyana.blox.ua

***

Паперовий сніг

Багато знайомих і багато з родини відійшло на той світ… Пробую словами рятувати їх від забуття, від неіснування…

Пам'ятаю: я мала тоді три, може, чотири роки. У нас бував частіше, ніж інші, товариш батька… Батько називав його по імені: Франек. Пан Франек приносив мені забавки, але я не хотіла ляльок, ні інших забавок, я воліла картини або камінчики, «кльоцки», що з них можна будувати. Також радо слухала казок. Пан Франек розказував часто казку про дивний край, де ростуть дерева з золотистими листками, де течуть срібнолисті струмочки, де є озера з цвітами водяних лілій…

Приїде золота карета з запряженими метеликами – і ми туди поїдемо. Феї будуть танцювати. У маках буде горіти світло. Карлики нанесуть овочів, золотих помаранч і бананів, солодких бананів…

- Але ти мусиш мене любити, що це все сталося ! Правда, що ти мене любиш?

Мені не подобалося це говорення про любов і все про любов. Ті старші панове постійно говорять про любов, кожен хоче, щоб його любити… А я кохаю тільки матусю і, звичайно, батечка… І казок його не хочу і з ним не поїду туди, де ростуть золоті дерева і солодкі банани…

Раз уліті, щоб мене зацікавити, сказав: «Завтра буде сніг». Я щось міркувала, що старші не додержують обіцянок, що дітям не говорять правди. Одначе, на другий день ранком, як я подивилась у вікно, падали білі сніжинки… Той пан мав багато труду, щоб сипати з даху паперові зірочки. Мені справді видалося, що падає сніг…

Він знав, що я люблю, коли містечко покрите снігами. Білі доми, білі дахи, білі дерева… Гарно воно, коли на блискучий сніг падає заграва заходу… А вже снігом покриті кущі виглядають, наче фантастичні квіти з Андерсена.

Коли паперові шматочки падали рясно, наче снігові зірочки, він тішився і питав: «Правда, що ти мене любиш?»

Я не сказала «люблю». Нічого не хотіла йому сказати. Я любила свою матусю більше, ніж фею з казки, ніж ці білі сніги. Мені здавалось, що мою матусю кожний любить, а, може, й він матусю любить. Моя матуся молода, а його - старенька, сива.

***

Пан, що питав мене «Правда, ти мене любиш?» - не приходив. Мені нічого не казали, але я зачула – хоча тоді мало що зрозуміла – що він, пан Франек, застрілився…

Смерть… Самозгуба… Лишив свою маму, сиву-сиву й одиноку. Щось дуже нестерпуче приневолило його до самозгуби. Лишив своє гарно уладжене мешкання, де все було золоте – як у казці…

Ніколи про цю подію я з батьками не говорила, і о.Грабовинський не вмів вияснити тої самозгуби: чи причиною самозгуби був якийсь американський дуель, чи фінансова криза, спричинена казковою обстановкою, чи туга і те – без відповіді безнадійне запитання: «Чи ти мене любиш?»

***

У мене є почуття безсторонности і правди. Нічого для себе з багатства цього світу я не бажала і не бажаю.

Я не хотіла бути людиною, тільки квітом. Моя мати, пам'ятаю, казала: «На світі повинні бути самі квіти. У квітах є щось із усього, що гарне, у квітах є екстракт, квінтесенція краси, у квітах є і блиски зір і перлів чар – а нема нічого, нічого нема у квітці, що нагадувало б людину. Кожна квітка досконала у своїй формі, до неї не можна вже нічого додати.»

Квіти не знають нічого про смерть. Хто сказав мені перший раз про смерть? Хто дав мені тугу?

Тільки раз стояла душа на порозі двох світів, коли піднялася з кругів дрібних людських забаганок…

В найранішій молодості найбільше переповнював моє серце трагізм нетривкости, переминання всього. Не зараз погодилась я з дисципліною буття, закон, якого людина ніяк не в силі змінити.

***

На нашому горищі великі старі скрині та всякі коробки, а в них справжні скарби… Тільки, як у казці з «Тисячі й одної ночі», сказати магічне закляття «Сезам, відчинись!» - а можна знайти все, що потрібно до бальової туалети. Матусі тепер байдуже дивитись на ці дорогоцінні речі – і я теж не все та й не усім користуюся. А є там сукні з мори, оксамиту, з лями – ще бабуні й матусі, а також тітка Ліна й тітка Неля поприсилали для мене свої колишні туалети. Чорних шовкових суконь є аж шість, багато білих тюльових, муслінових і тарлятанових. Між іншим, є сукня картата, шкотська, обкинена червоним шовком, попеляста «принцеса» з блакитними кокардами, пенюари – це все на горищі для моєї диспозиції. А я не знаю, що з ними робити. Є ще і шнурівки, стальки, обручі з кринолін та тюрнюр, що я вважаю за зовсім зайві речі.

Вибираю тільки дещо з білих матерій, комбіную. Щодня скомбіную щось свіже для себе, біле. Люблю контрасти барв… різко відділюються одна від одної біла та чорна барви. Рішуче знаю, чого хочу… Скільки змін, комбінацій!… Найчастіша моя туалета: муслінова суконка, ідеально біла, без вирізу, широкі грецькі рукави; чорна суконка з легкого матового шовку та оригінально змодифіковане фішу (морщене мереживо під шию) Марії Антуанети; сукня крою «принцеси»… Хочу в одягу мати почуття власного стилю, свободи…

Тріюмф двох класичних кольорів, скомбінованих один з одним – білого й чорного. Чорна сукня, на раменах жмуток білих хризантем. Велична цілість: чорний шовк і біле мереживо. Біла міка (грубша матерія) і по три чорні оксамитки, нашиті на краю. Біла батистова суконка, прибрана на біле ручним гафтом – і чорне шовкове болерко (корсетка без рукавів). Джетова (кораликова) чорна матерія і білий тюль… Сполука білого кольору з чорним, без уваги на моду, все гарна. А мої біло-чорні комбінації немало напсували крови тутешнім старшим паннам і паням. Саме ці жінки в бальзаковому віці говорили: «Ця дитина своїми біло-чорними сукнями а загадковою мовчазливістю забирає нам хлопців».

Тоді поки що моя творчість проявлялась таким способом. Я тужила за поважними студіями. Оці танці, бали, комплекти, пікніки, що відбувалися в суміжній залі – все це спричиняло шалену тугу-розпуку – та про це я нікому не говорила.

Творити! Все одно, що-небудь, але творити! людина хоче краси, а коли її нема, творить її з своєї туги. Наші твори – втілення нашої туги…

Творити! Слова, як квіти, я люблю їх! Укладати букети з польових квітів, співати симфонію білих сніжинок. Але, коли через гамір, що доходить із зали танців, важко про щось думати, щось писати, чи компонувати, імпровізувати музичні образи, то ростуть з-під голки квіти та колосся…

***

Давно, ще в сімнадцятому століття, жила у Скільщині чарівна красуня, попівна Маруся. Камелія гір, як її називали, була холодна на залицяння юнаків. Багатство чорного волосся підкреслювало білість личка, холодну променисту білість камелії. У гордій усмішці показувалися блискучі білі зуби, а рисунок уст виявляв палку вдачу. Вона, шістнадцяти річна красуня, дратує своєю холодною красою грізного чужеплеменника-магната. Вона не кріпачка, щоб здалася на його волю, і маєтків його не хоче.

Хвалько, пан Лямберт, здобував досі, кого захотів… Заволоділа ним дика жага. Біле тіло, чорні очі красуні не дають йому спокою . Він не жаліє дукатів, щоб у старої знахарки Мокрини-відьми, що все відає, дістати тулуб лилика-кажана, що його вона закопала серед темної ночі в мурашнику. Коли мине визначений час і мурашки об"їдять тіло «миші-пиргача» (кажана), що тільки білий кістяк залишиться, треба його в темну північну годину добути. У таку темну північ треба кістю скелетом з того лилика накреслити коло кругом сплячої дівчини, але треба знати «правдиве» слово закляття, яке йому її віддасть. Скільки тих кругів буде накреслено, то за стільки днів сонна дівчина сама прийде на визначене місце. Кінец-кінцем усе залежть від долі…

Гарна Маруся несвідомо, як сновида, пішла за село на перехрестя дороги, де ждав на неї пан Лямберт. Бистрі коні іржали. Вісьта, коні! У терем! Що? Лякаєтесь тіней?

А чорна тінь зводить дуло рушниці-кріса, посилає смерть. Бабавх! Уже не заведеш у терем чорнявки Марусі! Легень Корнило, що її кохав, рятує її в сам час і відводить несвідому зачаровану дівчину до батьків. А на перехресті, поцілений із «фузіїї» Лямберт лежить, не рухнеться. З чорного бору лунає крик нічної птахи. Ні одної зорі на листопадовому небі!…

Пропало! Куля таки зачепила печінку. Тут уже твоя остання година, пане Лямберте! Ніхто не спинить крови з рани! До терему - миля. З темного бору долітає зловіщий крик нічної птахи. Ні одної зорі над верхів'ям бору. Останні його слова - прокляття Марусі та її роду : «Щоб не знала щастя ні ти, ні твій суджений з тобою, ні твої нащадки до сьомого покоління…»

Над нашим родом тяжить накинене згори обмеження: фізична неволя, стоптання індивідуальності одиниці, відсунення свого «я» на дальший плян, праця для маси, хоч буйна уява, лет думок сягає висот.

***

Генрієта, замість щось мені сказати, просить мене до кухні, крає грубий шматок сала, топить на сковороді, дає на жир кілька ложок муки, засмажку не заливає водою, тільки рум’яну кладе на два тарільчики, просить їсти.

- Це моя «розкіш». Їж, прошу, будеш сильна, рум'яна, як я!

Вона не здогадується, які ті «шкварки» з припаленою мукою мені противні. Я сягнула по яблуко, по одну з золотих ренет, яких багато побачила в коші, та й кажу:

- Оце моя наймиліша їжа!

- Сьогодні я сама варю, бо служниця закриває в льоху бараболю на зиму. Поки печеня допечеться, наїмся шкварок. Ходім до льоху, мушу подивитись, чи добре зроблено.

Я ще ніколи не бачила так багато бараболі, більше ста кірців.

- Чому так багато?

- О, шваби в коротких пантофлях танцюють і їдять багато картоплi. Але ми, власне, годуємо веприків. Мама дбає про нас, маємо цілий рік сало, похребтину, вудженину…

Думаю та хочу зрозуміти, як можна годувати веприків бараболею, а себе – салом з веприків…

А Генрієта така пухка, рум'яна…

***

Шалений вихор-шум гуляє, женеться на роздоріжжі…

Подав мені -

цвіт білих хризантем…

Ті цвіти спізнені, сумні,

смерті сумна емблема…

Між нами стануть сили злі, ворожі,

разом ми не підем…

Чому? Чому не рожі?

Чому все біла хризантема ?

А доля знає, кому й що подати вчас…

Хвилює лан пушистих хризантем,

а цвіти ті - сумна емблема…

Разом ми не підем…

***

Бренькіт розбитого вазона знов немило мене вражає, але товаришка Ріта й її наречений Мецгер зовсім не бентежаться. Він, що штовхнув незручно вазон, каже: «Мужчина й дівчина - це мусить закінчиться череп'ям!»

Та говорім про щось важніше. Вони не граються ілюзіями-прочуттями, не думають про серце, що може розбитися, зломитися.

Вона дивиться здивовано на черепки вазона, думає про шкоду: вазон вже ніколи цілий не буде. Про серце не думає - тут нічого передбачувати, безвихідної ситуації нема. В майбутності нічого сумного не треба бачити…

Щасливі люди, оптимісти !

© 2006-2016 ● Розробка сайтів у Бібрці ● maksymenkot@gmail.com ● +380972611402