Про Бібрку з любов'ю

Герб
Моя Бібрка
Iсторiя
Храми та каплиці
Видатні люди
Уляна Кравченко
Бібрка у світлинах
Нариси
Спорт
Книги для гостей
Комфорт оселі

Уляна Кравченко. Спогади учительки

Передрук із divchata.org

Покінчила я учительську семинарію. Одержала свідоцтво зрілости. Та нема — на жаль — вільного місця на учительку в школі мого родинного містечка Миколаєва. Тут прийняли б мене щиро і родичі, і дітвора. Треба далі шукати непевної долі між чужими людьми та в чужій сторононьці... Годі!

Я вислала подання аж у три округи. Не зазначую місцевости, в котрій рада б учителькою бути; на це практикантки не мають права. Із львівсько-заміської округи дістала я декрет із датою 18-го серпня 1881 року— на посаду провізоричної учительки при мішаній школі в повітовому місті Бібрці. Воліла б село, але, здається, визначного свідоцтва ради, удостоїлась я місця учительки в повітовому місті.

Недалеко: з-над «Чорного Потока» доводиться нам переселитися над «Білий Потік» — а все ж відмінне щось, мабуть... Чи краще те, що лишаю? Чи вернусь ще сюди? Щось каже: Ні! Годі!

Чи не краса в тому, що щось тільки існує, — і не вертається більш ніколи...

Наші «копачі», як їх — майже всіх — по ремеслу посторонні люди називають, кажуть, що Бібрка між лісами, дебрами та озерами положена, болотнисте й негарне місто, де хіба вовкам — не людям — судилося жити. Але то, мабуть, говорить лише гордість «копачів»; вони вважають своє життя лише за найкраще у світі місто, бо справді лежить на чистих, золотих пісках у давньому руслі Чорного Потока, близько Дністра, затишне, соняшне, привітне...

Мені — мов пташці — не перелинути одинокій. Порадили нас міщани, що кіньми можна дістатися з Миколаєва до Бібрки вигідніше й дешевше. Залізниця від нас іде побіч і стація доволі далеко.

Справді небагато з речей забираємо на нове місце. П'яніно таки дальше лишаю в пані Марковської без розпорядження, до кого воно вкінці має належати. Деякі речі лишаю в домі Анни Шиманської, нашому останньому мешканні в Миколаєві.

Нове життя, нові обов'язки краще зачинати серед нової обстанови; давня нагадує нам наше давнє: і горе, і наші сердечні, дорогі втрати...

Лишаю вибір речей, які конче треба забрати, матусі; для себе хочу забрати тільки бібліотеку — цілу, крім наших старих книг, клясиків світової літератури, і нові книги до природничих наук.

Ще й в'язанку цвітів з тутешніх нив і лісів, зірваних на останньому самітному, прощальному проході, жмуток тих чабриків та диких гвоздиків остро-запашних, що тут цвітуть-виростають межами між ланами гречки...

Після цілоденної подорожі, вечером, останнього серпня були ми в місті Бібрці.

День був неначе останнім гарячим днем літа. Я не могла доволі натішитися сонцем, воно так жарко гріло. Необачна, зняла я намітку й капелюх: купалася в його золотім промінні...

Повільна подорож кіньми — це розкіш. їдемо. Довкола тихенько, лише дубовий ліс часом зашумить, луг м'ягкою зеленню зазеленіє, на овиді часом зарисується село...

Щасливо й незамітно переїхали ми через село Тростянець-Бродки. Було зарано, щоб нас наші знайомі запримітили.

При самій дорозі стояв великий дім з написом на таблиці: ц. к. уряд поштовий. Наша своячка, пані Ленчевська, була б не пропустила нас, а таки задержала б на гостину. Пан Теофіль Н, цей Вертер, означений у мойому діярчику числом 1, був би певно всі квіти з городів двора позривав — для мене — на нову дорогу...

Нехай же процвітають троянди... Свято їхнього другого розцвіту близьке. Нехай цвітуть; не хочу, щоб задля мене знищено їх... Тихо, без трагікомічних сцен переїхали ми через гарне село.

Хочу стати сильною на дорозі нових обов'язків, нехай пропадуть і спогади про Вертерів та Демонів із днів найранішої молодости моєї, нехай не томлять, не жахають мене більш...

Хочу похоронити решту cнів та мрій, щоб завтра стати сильною на труд життя, на бій...

Бібрка, місто на полудневому сході від Львова. Саме місто в долині над Білим Потоком, але кругом— узгір'я та великі ліси... Узгір'я ті неначе переорані глибокими ярами потоків, що прямують на полуднє до Дністра. Любуюся, тішуся сонцем і гарним видом, дійсно наче швайцарським... і так бажається мені задержати сонце, щоби при його світлі побачити і саму Бібрку; так воно, заки ми з'їхали в долину, зайшло нам в селі Хлібовичах іще перед Білим Двором. Тіні і мряка окривали місто.

Так і добре, що не побачила я перший раз міста в освітленні, та ще після такого гарного, сонячного дня, повного вражінь на лоні природи...

Наскільки околиця чудова, настільки місто погане. На передмісті трапляються ще гарні домики міщан посеред лук та над потоком, але весь ринок, густо забудований, без симетрії, зі своїми старими, почорнілими каменицями, без ніякої зелені — не має ніякої принади.

Я просила листом управителя школи, щоб найшов мені хату. На жаль, він вибрав її якраз у ринку, в першій, крайній камениці Бавмвальда, де, крім склепу з одягами та інших склепів, нічого не було, ніхто не мешкав. Камениця справді дуже близько школи. Два наймлені покої просторі, але через гамір ринковий і склеповий мешкання для мене зовсім невідповідне. Треба буде скоро самій оглянутися за іншим.

II

Пан Теофіль довідався, мабуть, від людей, які вертались, що ми переїздили попри дім пані Ленчевської, бо зараз на другий день дістаю вже тут цвіти на привітання в новому житті і його лист із побажаннями, але і з докорами, що не хотіла бачити найліпших приятелів — тобто його та своячку паню Ленчевську...

Дальше опис його безмірних терпінь; постарівся в одному дні на цілий вік. А коли бачить, що для мене одиниці не існують, що жертвую свій труд для загалу, він приїжджатиме до Бібрки тільки на те, щоб бачити мене здалека -хоч у церкві, як це було в попередніх літах у Львові...

Сумно, але змінити нічого не можу.

Мама тільки напише пару слів оправдання до пані Ленчевської і пана Теофіля.

Я дістала легкої соняшної «опарки» — «Son-nenstich». He можу представитися управителеві, предсідникові і т. д. Ледве на третій день позбулася болю голови, але все ще лице страшно червоне, сонцем осмалене, виглядаю негарно.

Ось уже і перші осінні приємности починаються. Мрячно, холодно, паде дрібний дощик. Непривітний день починати службу, новий обов'язок, але годі ждати погоди, і так я спізнилася. Цікаво мені познайомитися з новим життям.

Взуваю російські «кальоші», якими я забезпечилась, вибираючись у славну болотом Бібрку, — надіваю коротку, найдогіднішу до болота суконку, намітку від дощу, накинула на голову легку гарасову чорну хустину.

З вікон нашої хати можна було бачити на узгір'ї одинокий, великий новий поверховий дім у невеликому городі. Дзвінок весело відізвався. Громадками дітвора поспішала до того будинку, тож і я, не питаючи прохожих, де школа, просто звертаю хід до нового дому. Близько. Головна дорога веде попри магістрат, староство, жандармерію, поштовий уряд, дальше попри каменицю Ґотліба, де поміщена аптика, де й касино було.

На ліво з головної дороги під гору вела вуличка до школи. При вході у вуличку я побачила даму, дуже багато та модно одягнену, і трьох елегантних панів. Компанія — якби просто з тротуарів щонайменше Львова...

— Чи це наша товаришка? — заговорив хтось із компанії. Один з панів поклонився, на хвилину пристанув, наче би ждав на мене, але я, не відхиляючи хустини, йду дальше поволі у своїх завеликих гальошах.

Мої думки були звернені лише на одне. Я була цікава побачити, пізнати своїх учнів та учениць. Бажаю стати самостійною, хочу вчити, говорити, що і як серце скаже, не обмежуватися тільки до того, що написане в «препарації», не боятися критики за прогріхи проти методики, не боятися лихої ноти, осуду, виданого ареопагом, що засідав, щоправда, не на узгір'ях Арея в Атенах, але в канцелярійній залі учительської семинарії після лекцій практичних вправ матуристок.

Забажала я— як молоде пташеня— попробувати ширшого лету... Нові мої обов'язки відповідали моїй вдачі; я любила веселих, цікавих дітей!

Не знала я тоді, що учителька в малому місті мусить числитися ще з чимось більшим, що тут — товариші праці, опінія мешканців, — а саме пань, цієї вічно голодної вражінь товпи, що через свою пажерливість кидається на все нове, що судить людину зі зверхнього вигляду, що й сьогодні з вікон дивиться цікаво на мене. Через три дні дивилися пані аптикарева і докторові на мою товаришку й товаришів, які теж щойно прийшли до Бібрки. Опріч управителя ми всі тут нові.

У шкільній канцелярії я побачила цю саму елегантну компанійку, яку стрічала по дорозі, крім них ще мужчину поважнішого, як я догадалася, управителя школи.

Після перших слів привітання — зазнайомлення: питаю управителя, котру клясу провадитиму.

— Ми вже без вас, пані, відбули конференцію і приділили поодинокі кляси. Для пані призначили ми другий відділ другої кляси.

Говорю ще з управителем. В залі гамірно. Панна Маня К. , моя нова товаришка, серед панів-товаришів сміється, ніби срібним дзвінком дзвонить.

Малий чоловік, трохи неначе горбатий, але вельми чепурний, що вже на дорозі поклонився як товариш Емануїл Гордієнко.

— Це я, пані, випросив для вас другу клясу і відділ вибрав, щонайлегший, як для початкуючої вчительки.

— Спасибі за ласку для незнайомої, але мені здається, що я і в кожній іншій клясі могла б учити. В ніяких педагогічних підручниках я не читала, що власне другий відділ другої кляси є найвідповідніший для практиканток.

— Я чув багато про вас і бажав давно познайомитися з вами. Мабуть, це ви, та славнозвісна та многонадійна наша «Зоря»; ви поміщуєте свої новелі в «Мирі»?!

Я розсміялася на таке славне вітання.

— Що це ви, пане, мене так хитро вітаєте, як лис пишну гусочку?

— О, зараз видно «свіжо упечену» матуристку, що всі казки з читанок знає-пам'ятає; але таки своєї слави не заперечуйте, вона до нас прилинула поперед вас.

— Овва! На безриб'ї і рак риба. Така в нас мізерія, нема ким похвалитися, то кого будь і за одну статтейку чи новелю зараз письменницею величають.

Одначе я займаюся й цікавлюся не літературою, а природничими науками.

— А як пані подобаються мої поезії?

— Я не запримітила в наших журналах поезій Гордієнка.

— Га, га, га! А хто ж писав би до наших часописів? І гонорару не платять, і аванс запиняється.

Я помішую свої твори в краківських часописах— таких як Djabeł, Chochlik, також у Szczutky. Цілі зірки, дидикую — інспекторові. Хто би дійшов до ладу з руськими редакторами, ученими авторитетами і змінчивим, вічно не усталеним руським правописом. Я, щоправда, пробував писати зразу по-руськи, але коли редакції не містили моїх творів, перейшов до польського табору.

Балакаючи зі мною про літературу, він пильно прислухувався, що говорить панна Маня, та уважав за відповідне в цій хвилині звернутися до неї зі словами:

— І я чув про те, що пані секретарева тримає своєю пресою всю тутешню молодь у своїй неволі, але сподіюся, що тепер ви, пані, відберете її королівство.

Бачу, що розмова починається, як у сальоні, про перші вражіння з Бібрки, про товариство, а також про проекти забав; прошу управителя впровадити мене до моєї кляси.

Отже, вкінці таки я найшлася з моїми ученицями та учнями (школа тоді була мішана), стрінулася зі щирозолотими поглядами чорних то синіх діточих очей.

Розглядаюся. Познайомлююся. Розпитую.

ІІІ

Минає перший тиждень мого учителювання.

О, скільки мрій, плянів, приготовання, надій, незнаних вражінь, хоча, правду кажучи, тиждень дармування, бо години сходять тільки на познайомлений) з дітворою.

Праці буде багато. Діти дуже слабо читають... Довідуюся, що ця кляса лишилася по моїм хворім попереднику, в моїй відсутности розділена на два відділи, з яких сильніших вибрав собі пан Гордієнко... Ось і протекція!

Можна було зразу впімнутися за справедливий поділ - та святий спокою, гаразд з тобою! - не хочу колотнечі; пару місяців труду - і діти знатимуть, що повинні знати.

Бажаю мати час так поділений і виповнений, щоб відчувати, що в кожній хвилині роблю щось корисне. Але чим більше заглиблююсь думками у призванні, що розгорнулось передо мною, тим більші труднощі бачу в ньому, чим більше застановляюся над його важністю, тим ясніше бачу свій недосвід, але це тільки додає охоти й нових сил до сумлінної праці над собою. О, це вже не лекція літератури чи ботаніки, виложена вправним професором, яку я маю сама зрозуміти; це глибока наука - навчання других, і до того малих дітей; наука, разом і життя, просторе поле, на якому самій трудитися треба.

Минає перший і другий місяць праці, ми вже добре знайомі з дітьми. З листів товаришки Клявдії Струмінської довідуюся, що їй трудно освоїтися, прибратися в повагу учительки, що тужить за шкільною лавкою і свободою, коли ще сама була ученицею; для неї повага учительки дуже тяжка річ.

За наукою, за шкільним дзвінком, що видзвонював години, між якими години ботаніки були для мене гарніші над усі інші, звертаюсь і я справді часто згадками в минуле, але щире віддання праці в школі й над собою проганяє тугу за ясними днями. Не живу спогадами, а бажаю трудитися в користь людям - і самій поступати вперед дорогою добра та світла...

В школі не зважаю на довготу годин, не дивлюся на годинник, коли скінчиться година науки, ні у хвилинах «перерви»-відпочинку не йду забавлятися з товариством. Мило мені з дітьми в клясі, мов би нічого поза нею в світі не існувало. Добре мені в моїм новім житті, весело на дорозі нових обов'язків, усміхом милим і поглядом щирозолотим принаджують мене діти до себе. «Діти, діти, велика Божа благодать»! Чарують мене ваші ясні головки, личка рум'яяні, живі очі і слова дзвінкі — срібні слова! І хотіла б я вас усіх приголубити, взяти в обійми, і бажала б промовляти найніжнішими словами, коли б на те дозволяла повага учительки, а прибратися в ту повагу — трохи мені зразу й невигідно...

Хвилини мого внутрішнього спокою — вдоволення і майже розкоші— затемнювали лише відвідини пана Гордієнка. Зразу прибігав мій протектор частенько з якоюсь орудкою до моєї кляси; але коли побачив, що я в клясі щиро зайнята, говорити з ним не маю охоти, перестав приходити, залишився там, де інші товариші, де й управитель: при гарній білявці, панні Мані.

Я все закутана у свою історичну хустину, знайшла побіч костела доріжку — стежку попри самі господарські будинки латинського приходства. Доріжка довша, але не ходжу вже попід вікна аптики, староства та всяких домів тутешньої аристократії; на цій доріжці не стрічаю нікого, тільки в переході через коридори шкільного будинку чую часто веселі голоси молодих людей, бачу ясні блискучі очі та здорові зуби моєї товаришки. Вона у повному розвою жіночої краси та сили, справжня львиця-цариця, вона і тут — як і всюди — окружена трьома-чотирма, а то й більше львами міста Бібрки. Але чи мені в голові робити про неї свої помічення? Справді, нераз добре було б мені в деяких методичних ділах порадитися з нею, що має вже вісім літ практики, але я її боялася, з нею й говорити не вміла... Коли раз підчас конференції я спитала її, чи з успіхом учить віднимання через додавання, чи воно не баламутить дітей, вона здвигнула гордо плечима, без відповіді й повернулася знову з багатомовним усміхом до товариша Глечка. Я зрозуміла, що її такі речі зовсім не займають, пізнала скоро цілу ту дібрану учительську громадку.

Школа, правда, тут з великою фреквенцією, має шість учительських сил, будинок новий, добре уладжений, але наука відбувається тут без програми — пляну — без провідної ідеї; тільки механічним читанням та вічним переписуванням тих самих узорів до красного писання. Ті взірці дуже вже дітворою понищені, поплямлені чорнилом. Слова взірців, назви і дати, для дітвори зайві, нічого путнього не навчають, але години минають, учительки й учителі весело-свобідно бавляться на коридорах, або і в канцелярії, часто— при лікері та «делікатесах», по які посилають котрого з учнів до ресторану Крайтера.

І сумнів затривожив мене... Чи ж маю я без практики-досвіду стати під їх хоругвою? Чому й тут нема доброго керманича?

Але сумнів тривав лише хвилину-часинку, бо в серці дзвеніли слова, кинені на дорогу в незабудь моїми добрими учителями, бо наді мною вітав геній рідної землі і кликав: «Не зупиняйся, йди, куди тебе веду, тривай, щоб не забула обов'язків і не жалувала марне страчених хвилин молодости. Перед тобою свята ціль; іди, добувай усіх сил, а твоя праця принесе золоті жнива, бо і яка ж праця кращі жнива принести зможе, як не та, що сягає до підстави суспільства?!...»

IV

Звичайно зачинаємо службу без практичного підготовлення. Цю службу, велике ідеальне завдання учительки, розуміємо тільки як навчання дітей і дальшу свою освіту... Вже в першому році бачу різницю між теорією і практикою. Відносини учительки до властей, товаришів, інтелігенції, родичів приносять несподівані конфлікти. Тяжкий початок моєї служби і дальше життя не буде легке. Панна Маня намагається приєднати собі інтелігенцію, стає їй на послуги; але бачу — мужчини її поклонники, а пані, боячись її, зле про неї говорять, її роля тут скінчиться, певно, скандалом. Мене мають за дивачку, то знов за горду... Чи знайду хоч у родичів дітей міщан признання, довір'я?

Однак бажаю трудитися.

Так. Дійсність життя розкрита, — але наді мною триває ще чар тієї гарної студентської пори, коли говориться про ідеали без іроній, коли виростають крила, груди хвилюють жаром; серце б'ється до жертв і трудів... Я чую дужість крил...

Свобода, з якою я думала вчити, станути перед дітьми, і яку я осягнула, дає мені вдовілля. Все те, про що я думала серед довгих нудних лекцій старого директора семинара, мала я перед собою. Оживлена гарячими почуттями, майже не чую землі під ногами.

А однак нове окружения, товариші охолоджують, ломлять крила моєї фантазії.

Ні! Ні! Ніякий холод ні брутальність не змінить мене. Щоб скріпити волю, даю свободу уяві: добачую все щось величаве, хоч погляд на суспіль ність зміняється, вроджений критицизм та опозиція будяться... — але з ким ділити думки... кого гуртувати? Не бачу між новими товаришами відповідного матеріялу. Тут не вільно безкарно ширити поступові думки-погляди.

Те, що мені дороге, викликує в них невдоволення.

Не все таке гарне, як нас учили. Не всі суспільні проблеми пояснені.

Не все правда і гармонія, не все в методиці, яку нам давні педагоги лишили, є добре. Ми, молоді, маємо багато роботи, коли ж бо тут нема товаришів.

Поки що переписуюся з товаришками з семинарії. Бачу, що вони невтомні трудівниці в дусі любови і правди, — і виднокруг душі прояснюється.

Негідне поступовання тутешніх не знеохотить мене, з дороги своєї не зійду. Поза шкільними годинами та записуванням у щоденнику поміток, які насувалися при навчанні, після приготовання матеріялу на найближчі дні, я присвячувала вільні хвилини дальше тільки науці природи. Це було вже для мене. Книжок я мала доволі: були в мене такі автори як Фігієр, Овен, Schutze, Jager, Дарвін Карло і Дарвін Франц ботанік та інші. У гарні соняшні дні спішу на узгір'я, розглядаюся... Околиця справді гарна. Збираю з останків осінної флори дещо до зільників для себе і для школи. Живу у свойому мікроскопі, з якого розгортається для мене все ширший та ширший овид.

Так от і забрали в мене лихі люди моє щастя, мій спокій: казали на своє буденне життя поглянути, щоб я побачила ціле його «ніщо» — аж до дна...

Здається, в перших листопадових днях, годині, коли діти найкраще заняті наукою, входить до кляси пан Гордієнко.

— Як секретар, з поручения управителя приношу вам оце — до підпису. Гляджу на доручений аркуш паперу: він чистий, тільки долом підпис управителя та інших учителів.

— Що це? І чому зараз, у часі науки, коли можна полагодити підчас перерви?

— Ні. Управитель мусить негайно вислати що річ до окружної Ради; важне діло для школи: просимо дозволу розібрати старий шкільний будинок, щоб мати вільне місце на руханкові вправи.

Щоб не балакати з паном Гордієнком та не гаяти даремне дорогого часу, підписуюся біля підпису товаришів.

Carteblanche... біла картина... Підписала я її без лихої думки — прочуття... бо не знала ще людської злоби...

Другої днини вечером, коли сумерк не дозволяв уже читати, я відсунула книжку Дарвіна: De la variation des animaux et des plantes— Acclimation, ходжу та думаю над вислідами творця теорії еволюції.

Акліматизація — це пристосування організму до умовин побуту, відмінних від тих, в яких він досі розвивався.

Кожний рід ростини призвичаєний до підсоння своєї батьківщини, одначе через витривалість ростини даються акліматизувати від своїх типів.

Хоча ростина заакліматизується, одначе Признак властивих свойому родові не зовсім задержує. Коли в пору дозрівання ростини нема стільки тепла і світла, скільки вона потребує, то її плід не буде ідентичний з тим, який був би дозрів при більшій теплоті.

Кожна ростина потребує до свойого повного розвою точно означеної кількосте тепла. Ростини, спроваджені з теплих країв, справді часом навіть гарно розцвітають, але цвіт їх буде пустий і скоро змарніє без овочу.

Коли ростину в стадії розцвіту перенести до холоднішого підсоння, вона терпить більше, ніж терпіла б тоді, якби ми перенесли її в стані її першого розвою — перед або після розцвіту. Пень і старше — здеревіле та корою покрите галуззя — не терплять від стужі, тоді як молодим верховіттям і пучкам мороз загрожує смертю...

І перед моїми очима стояли сотки тих ростин почорнілих, зів'ялих, мертвих — тих мучеників акліматизації, що були б у своїй батьківщині розкішно цвіли, луги красили... і неначе обвіяв мене той мороз, що знищив їв життя...

Ті правди з життя ростин я переношу в царину духа. Чи ж і ми, люди, хоч обіймаємо просторий світ, не такі немічні, як ті ростини? Чи й декотрі душі ае терплять і не гинуть, коли нема відповідних умовин до життя? Чи на поборення чужого ворожого впливу не затрачують усіх своїх сил — так, що організм поволі нидіє, завмирає?

Правда, що сила волі означає багато, вона може перебороти найтяжчі умовини.

Адже Шевченко перебув десятьлітню неволю в Закаспійському краю... Але чи ж сила волі не триває доти, доки фізично організм не змарніє, не піддасться? Виходить, і людина хвилево пристосується до нового невідповідного окружения — і тривалосте своєї не задержить. Чи ж недостача великих людей і теплоти дружніх сердець не зменшує нашої відпорности на ворожі впливи? Чи в тій боротьбі буденній за існування не зменшуються і ломляться здібносте духа, енергія і лет думок, творчість, — чи життя поволі не перемінюється в животіння?

Чи думки і почуття тих людей розвинуться в діла-твори такі досконалі, які б розвинулися серед привітливих умовин? Чи життя обмежене, тільки серед книг, не веде до однобічности, метафізики, рефлексії, мелянхолії?

І серце відізвалося тугою за людьми світлими, за відносинами, котрі би причинилися до всебічного розвитку думок, почувань, світогляду, — словом, до розвитку духа... Чи ж саме жіночі душі не потребують тих дужих, великих майстрів душ, що, на них опираючись, могли б, як повій, піднестись до сонця? Тільки в промінні світла і соняшного тепла розвивається чудова гармонія цвітів!...

Хвилю моїх думок зупинила візита місцевого пароха о. Евгена Дзеровича, що був і предсідником місцевої шкільної Ради.

— Приходжу до вас із пересторогою; прийміть мою раду. Навіщо вам мішатися в такі нечисті діла? Цей скандал скінчиться в суді — карою за ложні доноси.

Ці слова були для мене, мов зимна вода. Я ще половиною душі була у світі думок, от і зазнала такого прикрого вражіння, що довгу хвилину не могла зрозуміти слів священика.

— Вибачайте, отче добродію, тут якась помилка... Я ні слова не розумію: доноси — суд, кара — за віщо?

— Ей, паннунцю, коли ви ще собі з моїх рад кепкуєте, то бувайте здорові.

Після дальших питань я довідалася, що несвідомо стала в обороні підлої справи й обжалувала перед судом і світом чесного чоловіка.

— Ви не були вчора по дванадцятій годині в школі, я вас не бачив між другими; як же ви могли підписом свідчити про напад на школу?

— Я мала науку до першої, але моя кляса на поверсі; я за гомоном дітвори нічого не чула, ані не бачила, що там діялось на долині.

— О дванадцятій годині ми з начальником міста прийшли оглянути будинок старої школи. Багато бідних не має захисту на зиму, тому начальник хоче кільком старцям дати через зиму захист. Той будинок стоїть порожній, щойно з весною розберуть його. Це місце громадське, та все-таки начальник попросив до поради управителя. Одначе той добродій, узброєний палицею, з товаришами і сторожем прогнав начальника, виганьбивши по-простацьки, буцім то він нападає на шкільний маєток.

Саме тепер наш геніяльний товариш Гордієнко читав у касині статті, які вислав до часопису про напад начальника на школу. При нагоді розписався про різні давніші проступки — надужиття начальника. Написав також скаргу за напад і образу чести тутешнього учительства — це й ви підписом засвідчили. Якби навіть була в тім доносі, що вони написали, дрібка правди, ви не повинні до сеї справи мішатися. Ми вас тут числимо до чесних русинів; я дещо більше знаю про вас від професора Партицького, маємо на вас надії, але ви злукою проти начальника все нищите. Шовіністична всепольська партія під проводом аптекаря Мєдлицького киринить, зупиняє гуманні діла начальника. Начальник — міщанин Бачинський — свідомий, прихильний нашій справі. Тому й виступає проти нього партія аптекаря. Та ще і при близьких нових виборах, хочуть начальство взяти в свої руки. Управитель школи русин, досі тактовний, не можу збагнути, з яких причин змінився, здається, під впливом того перекінчика, ґеніяльного Гордієнка, що покланяється явно ясновельможним та, як і другі сини-супостати, став матері могилу копати. Цей гурт не пошкодить нам — власне, й ви нам не пошкодите, — тільки жаль вас; на авантурницю зовсім не виглядаєте.

Перше «сокрушения» почула я за свою необачність, виправдатися тяжко.

Панотець оповідав ще дещо з тутешніх відносин. Боротьба між партіями ведеться від довшого часу. Тут іде не про будинок, а про зміну викладової мови в школі. Ми тут мали парохіяльну школу — в будинку біля церкви. Це була руська школа. Тепер усю дітвору зібрано в новому будинку й заведено польську мову. Маємо свідомих міщан, як Охримовичі, Альфицькі, Гузарі, Лукашевичі, Закалаки, Козакевичі, Руді, Михальські, Костирки, Коцюмбаси; вони, як і давніші міщани, дбайливі про освіту. Бачинський, хоч дітей не має, про освіту, про гуманні діла пам'ятає. Він має мир між тутешніми німцями — евангеликами, його поважають як «Ehremanna». Він як вислужений військовий старшина говорить по-німецьки навіть краще, ніж по-свому. З нами єднаються німецькі родини Брайтфоглів, Гублів, Гансів та інші. Німці бояться латинників не тільки з приводу національного, але більше з релігійного. Не мають тут свого пастора. Дитину, яку охрестив у костелі канонік Тульщ, записав як римо-католицьку і не видав уже метрики. Тому відтепер приносять німці свої діти до хресту до церкви. Вони хотять лишитись евангеликами; дуже бояться, щоб діти не стали католиками: «katholisch werden— dann kommen in polnischen Himmel»... Бояться попасти в руки латинського священика— до наших мають довір'я.

— О, так, наша більшість. Нас багато, і тому не стараємося придбати душі чужинців, ані не боїмося втрати наших. Не стараємося привернути хоч би таких, як Гордієнко, — відважилась я сказати панотцеві.

Священик відійшов, а я довго ще не можу стямитися. Не розумію, по що й мене товариші-учителі захопили в ту колотнечу. Я така далека, так дуже далека від авантур, що аж судом караються, — далека й думками від буденного життя...

Думаю тепер, як лихо направити, як виправдатися з «невольного согрішення»... Не тільки тому, що треба в суді виправдуватися, але сумно мені, що чесну людину образила і нашій справі шкоджу.

Хоча й передбачую, що управитель схоче помститися, постановляю відхилитися від тієї колотнечі, — хоч і так тутешня публіка буде мати свіжу тему до балачки.

Публіка — потвора з пащею мінотавра: все голодна, пажерлива; поживу бере, де трапиться, не тільки з судових заль...

У вікнах магістрату світло. Я вхопила намітку, вибігла на вулицю. Всюди темно. Із затривоженим серцем задержуюся перед дверми громадського будинку. Немила річ виправдуватися. Моє поступовання може здаватися дволичністю. Хто повірить, що я, не знаючи сути справи, підписала скаргу? Людина, що має свідоцтво зрілости, не повинна таких промахів робити. Соромлюсь сама перед собою. Так я могла підписати присуд смерти. Та й тут велика річ: відбирати честь людині, в нічому не повинній.

Бачу, що життя кепкує собі з моєї матури, з відомостей, придбаних із книжок. Тепер готовлюся до другої матури — матури духа: щоб був він — мій дух — гнучкий та бистрий, передбачливий та всеобіймущий!

Життя показує нам обов'язки супроти суспільности, свого народу, готуймося складати іспит зрілости з доброти серця. Чи здібне воно перебути огневу пробу, чи здібне до пожертви особистого щастя в користь загалу... Практикуймо, складаймо іспит — аж до докторату!...

В залі магістрату застаю самого начальника. При столику, над паперами. Лице суворе. Задуманий, мабуть, над невдякою людей, що за його добру волю болотом його обкидають.

— Приходжу виправдатися і просити вибачення в пана начальника за те, що своїм підписом прилучилася до людей, які ворожо проти вас виступають.

Розказую, як підступом дістали товариші мій підпис.

— «Also...» . — він, колишній військовий старшина, зачинав свою бесіду заєдно з-німецька, — пані не знали про ніщо...

І знов задумався старий. По хвилині сказав:

— Also— не покличу вас до відвічальности. Але скажіть їм усім, що відпокутують вони за ложну скаргу до суду, за дописи в часописах про мої злочини. Ні один із них тут довго не залишиться.

Гнів малювався на лиці начальника. Старий подав мені руку на знак віри в мої запевнення, що я поневолі вмішалася між його оскорбників.

При виході з радниці побачила я малу, трохи похилену постать, що відскочила з-під вікон; догадалася, що це Гордієнко...

Но, й догадуюся, що мене чекає... Та годі!

Милий мені спокій — та наймиліша правда.

V

Найближчого дня рано стоїть управитель школи на порозі дверей — неначе ревний керманич на своїй стійці. Досі тут і в цій годині я його не бачила.

Звичайно досі я перша приходила; ішла до своєї кляси й не бачила ні управителя, ні інших панів. Сьогодні управитель з годинником у руці, не здіймаючи кучми, говорить грімко:

— Пані спузьніла сєм, чеками вшисци з розпоченцєм наукі... — починає до мене в урядовій мові. Досі говорив по-українськи.

— Не здається мені, щоб я спізнилася; приходжу, як усе — пів до восьмої, в клясі застаю ледве двоє дітей.

Управитель асистує мені до кляси й говорить дальше.

— Як пані сміли виправдуватися перед тим «ґбуром», — уважати те, що робить шкільна влада, за зле?... Пані тут дальше не можуть лишитися — з'єднана «з хамами». Вся інтелігенція вчора вечером у касині осудила вас. Про вашу візиту в начальника повідомив усіх товариш Гордієнко. Інтелігенція відкинула вас. І так уже нарікали: ви не учителька для міста, де люди хочуть бавитися.

— Тутешня інтелігенція не могла мене відкинути, коли я їй зовсім не накидувалася. Я сама для себе інтелігенція, вистачаю собі. До ніякої партії не прилучилася, але і не присилуєте мене, щоб я боронила ваші особисті справи.

Щойно почалася наука, приходить з кляси управителя хлопець із приказом: «Пан директор казалі, би пані зараз пшишлі до канцелярії».

— Скажи, дитино, що в часі науки не можу лишити учнів самих; у десятій буду в канцелярії.

За хвилину приносить сторож письменне візвання. Відписую, що в десятій прийду.

Являється сам управитель: «Пані не слуха владзи...»

— Тут не місце на уваги, пане управитель. В десятій прийду до канцелярії. Або й тепер, але діти підуть додому; самих їх у клясі не лишу.

В десятій годині застаю всіх у шкільній канцелярії. Управитель насуплений. Гордієнко з пером у руці — готовий писати протокол. Панна Маня з іронічним усміхом ласкава була — подивитися на мене.

— Я приневолений, — каже управитель, — скликати надзвичайну конференцію, щоб паню упімнути за спізнення, за недержання рано дижуру і за непослух владі. Пан Гордієнко спише протокол, віднесуся в тій справі до інспектора.

— Перша догана, — заслужена, чи ні, — дається без конференції, — кажу до управителя. — Але в цьому випадку я волію цю прилюдну догану, бо й відповідь моя буде в протоколі записана.

Владі в нічому, що входить в обсяг її ділання, не противилася, не спізнилася я ані сьогодні, ані досьогодні ні разу. Пан управитель накрутив годинник до вподоби. В моїй клясі було двоє дітей, в інших ще зовсім не було. Щодо дижуру — не було досі зарядження. Коли управа школи заводить дижур, то для всіх учительських сил по черзі і тижнево. Я від початку шкільного року уважаю на дітей в своїй клясі. Вважати ще й на кляси тих панів, що приходять у дев'ятій годині, або бавляться в канцелярії чи на коридорах, я не обов'язана.

— Таких бутних відповідей прошу пана секретара не вписувати. Уважаю конференцію за скінчену. Ми знайдемо нагоду цю вільнодумну паню з цеї школи прогнати.

Від того дня почалося моє «гоненіє»... Хоч, як звичайно, досі приходжу рано, управитель стоїть уже на входових дверях та щось бурмотить про спізнення.

В часі науки майже на чверть години відчиняє двері моєї кляси і стає на порозі. Це, здається, директорська контроля: чи і як я вчу. Замість госпітації, яку управитель обов'язаний відбути хоч раз на місяць та якої досі не було. Товариші один за одним ходять по коридорі, на який звернені вікна моєї кляси, заглядають, співають, свищуть. Самі не вчать і мене спиняють. При кінці листопада сильно вже зимно, а в моїй клясі не палено. Пишу до управителя— не тільки тому, що настало природне зимно, але й урядове давно вже, бо від першого листопада почалося: коли в інших клясах палить сторож, то і в моїй клясі має палити.

Приходить управитель. Мабуть, квапився, бо в руці тримав барометр.

— Тут гарячо. В цій клясі багато дітей, нащо тут палити? Пані слабосильна, вчити не може. Я писав до інспектора, щоб на заступство прислав нам кого.

— Пан управитель хоче, щоб віддихом діти грілися... Але гігієнічні правила наказують палити і вікна відчиняти для зміни повітря. Діти зле одягнені. Дома певно не мають тепла і по дорозі змерзли; мусять тут мати достатнє тепло. Про мене тут не йде, я одягнена тепло, можу бути і в неогрітій клясі.

— Певно, певно, — велика пані... По що такій пані бути вчителькою? Так обзнайомленій з уставами шкільними повинен інспектор дати управу в виділовій клясі.

З огляду на дітвору, щоб бесіда не виглядала на сварку, не відповідаю більше.

Мені нікуди звернутися зі скаргою на управителя. Мої письменні зажалення ішли б на руки заряду школи. Їхати до інспектора також не поможе; він посгуповання управителя виправдає...

Тепер, крім своїх годин, маю всілякі заступства. Часто в цілій школі нема нікого. Учительство визване на судову розправу. Крім того, відбуваються в школі часто аматорські вистави. Охочі, здібні зібралися тут того роду люди. Є співак, що співав у львівському театрі, є інтриґант і панна, дуже спосібна до ролі амантки. Треба інтелігенцію забавляти, щоб її опінія була за ними. А по клясах діти пишуть та пишуть — вічно із тих узорів Тарковського, — переписують всілякі пословиці та факти з історії, — але чужої історії...

Без пояснень і взору на таблиці ані вони гарно не пишуть, ані з історії не навчаться нічого... Лишені часто так на волі, кричать, б'ються. Учителі зі зшитками в руках учаться ролі, деклямацій, говорять про вчорашню пробу. Між іншими виставами та вечерницями з кінцем листопаду в неділю приготовляє школа вечір Міцкевіча.

В неділю пополудні відбувалася в школі доповняюча наука. Ми, учителі, вчили за чергою. Відколи ж учителі занялись політикою та штукою, дістається мені заєдно заступство. І ні одної неділі не маю вільної: перед другою годиною являється сторож із приказом від пана директора йти вчити. Йду і в ту неділю.

До шкільного будинку трудно дістатися: перед дверми лавки, неначе барикада, а до найбільшої залі вносять крісла, килими, дзеркала — прибирають залю. Діти помагають приносити всілякі речі, нерадо йдуть учитися. Нікому тут про науку й думати. Здається, так управитель хоче знову показати свою владу. В одній клясі один із учителів у фраку рецитує свою деклямацію. В другій клясі строять музичні інструменти, в іншій панна Маня зі своїм новим поклонником; може, мають яку пробну сцену; він навколішках рецитує полумінні вірші. А там панночка, що дійсно виглядала на «Альдону», яка цілі літа сиділа у вежі, пискливим та плаксивим голосом заєдно повторяє: «Чи теж так длугє пшесєдзялам лята, — же од мих вестхнєнь зардзевяла крата?» — притискає руку до грудей, завертає очима при словах: «ніц нє жалуєм — хоць горжкє лзи леєм — бось вшистко одйонл — зоставіл надзєєм»...

Все те складало негармонійну цілість; певно, ні одна миш не лишилася у шкільному будинку.

В малій клясі біля канцелярії не було нікого; тут я зібрала дітей. Незабаром чую кілька голосів на коридорі під дверми моєї кляси, пізнаю голос Гордієнка: «О жечивісьцє нє відзєлісьцє єй, панове?» Інший голос: «Якась дзіка саренка». Дальше уривки бесіди: «Як то може биць — жеби в пшедставєнях школи нє брала удзялу». — «Здає сєм биць бардзо млода, — а наша єдина перелка Маня, правдем мувйонц, в Єзусових лятах. — Сміх. — Зобачицє йом, панове, зараз, — каже Гордієнко, а відтак голосніше. — Прошем пануф до канцелярії на цигара.

— Що? — думаю, — сюди через клясу, де я вчу, хочуть перейти до канцелярії? Полум'ям обурення облилося моє лице. Та заки наблизилися і отворили двері, я стямилась і мала час накинути хустку; похилилася над книжкою, наче б уважала, що діти читають, так що ніяк їм мене оглядати. Більше як десять «золотої молоді» перейшло через клясу. Не підношу голови, але тихо кажу хлопцеві з першої лавки зачинити двері від канцелярії.

— Ідіть, — кажу до дітей, — до дому!

І сама перша виходжу. На скруті до школи стрічаю самого управителя. У фраку, без нагортки і капелюха, вітер розбурхав його довге, вже сиваве волосся і бороду, — задиханий, у руках тримав свічники і завинені в червоний папір пачки МШу — Kerzen; хоч буйна в мене уява, не добачую тут у нім символу світоча-педагога, що несе світло; бачу кепського лакея, якому пани казали швидко залю прибрати до забави. Задержався у свойому розгоні по болоті.

— Цо? Пані одходзі — єще нема чвартей годзіни! Цо то значи таке спелнянє обовйонзкуф?

— При тім, що діється в школі, учити не можна. А проте сьогодні знову на заступстві — і бачу, що всі пани учителі здорові і не мають достаточної причини не вчити.

— Па-а-дам до нуг... — якби не знав із гніву, що сказати, бо не тільки так низько, але зовсім не кланявся мені. Ще раз сказав: «Па-а-дам до нуґ», — і «зобачими, як сєм то сконьчи нєпослушеньство для влади».

Другого дня рано не застаю у своїй клясі лавок, стіл поваляний пшінками: характеризувалися тут аматори, підлога зіллята пивом, повно папіросів-недогарків, потовчених пляшок.

У школі, крім дітей, що надходять, нікого нема. Сторож спить. Дивився вночі на «кумедію» та до рана, мабуть, панам служив.

Кажу, на втіху дітям, лад хоч трохи в нашій клясі зробити.

Міцніші хлопці поприносили лавки, дівчатка підмели, повикидали череп'я.

З великою радістю беремося до науки-праці, не втратили години.

Не знаю, чи і коли хто вчив у інших клясах. Вертаюсь до своєї звичайної рівноваги, спокою, поборюю перешкоди й вчу. Не жду вже на дзвінок, що повідомляє про початок і переміну годин. Чула раз згори — коло десятої години — управитель казав до Гордієнка: «Не дзвоніть на науку, бо не все в одній годині зачинаємо учити. Та пані нагорі буде гадати, що то павза, бо вже віддавна вчить».

VI

Мої відносини не зміняються, тільки в кілька днів після вечерниць Гордієнко найшов якусь нагоду відвідати мене підчас перерви в клясі. Погідний, сердечний, наче б я через нього не зазнала ніяких авантур та прикростей.

Не показую ні гніву, ні жалю, але ляконічними словами стараюся позбутися його з кляси. Жертвується в моїй клясі вчити співу.

— Пані надто працюють, шкода в першому році стратити здоров'я. Управителя не треба вам боятися. Ви львівська семинаристка, а він з давньої школи, на нічім не розуміється; це тип ще давніх дякоучителів.

— Я працюю не від того дня, коли управитель став мені ворогом, але від першого дня служби — і для ідеї, а не зі страху або з примусу.

— Але вашого голосу таки шкода... Такий ніжний, переймає до глибини, — а тут у клясі голос псується. Шкода. Тепер я пригадую собі: я чув ваш сольовий спів у семинарії на концерті, а також у Волоській церкві.

Його пропозицію — розуміється — я відкинула. Брехунська душа... не мене, а себе ошукує...

На другий день приходить з проханням, щоб я переглянула руське завдання з його кляси, а то він — хоч русин — але «бєгли тільки в польській мові» — не має терпцю студіювати Цибиків, Осадців і т. д., та й не знає, коли писати «і» з коромеслом, себто 'L, а коли «о» з дашком.

Сьогодні жалується, що для такого добірного учительства маємо зовсім невідповідного управителя. Дивніше ще те, що про одиноку перлу— панну Маню — з цинізмом говорить.

— Ваші відносини до управителя та до панни Мані були і є для мене нецікаві. Погодіться з тим, що я «всякую житейскую печаль» відкидую; байдуже мені те все і не хочу слухати ваших доносів на управителя.

— Товаришко, ви не можете так дальше відокремлюватися від нас. Злучіться з нами проти управителя.

«Божевільний»; — думаю, але кажу йому: — Ні з ним, ні проти нього не виступаю. Не розумію, як можна вічно вести боротьбу за ніщо. Ви і товариші— недавно тут прибули, а до всіх справ у місті пхаєтеся.

— То, го! Хай знають нас! Ніколи і ніде учительство не стояло так високо, як тут стане. Коли б тільки ви ще до нас прилучилися. Знаєте, ви в суперництві з Манею перемогли б її. Ми її боготворимо, бо вона для кожного досяжна, приступна, але де її рівнати з вами. її остання роля і деклямація зовсім невдатні. Де їй деклямувати такі серйозні вірші. Крикнула: «О матко полько!» — аж морозом повіяло, відтак говорила монотонно та скоро, ловила рими, як дитина, щоб не забула. Та це нічого. Молодь її знесла зі сцени, цвітами її закинули, оплескам не було кінця. Знаємо, що деклямувала зле, та не можемо нашу одиноку звізду зобижати. Це так: хоч співачка не знає «нут», кажемо — sie singt sehr gut! — хай би хто сказав: «чорне», як ми всі кажемо «біле», побачив би! Моя сатира всім страшна! Завтра вибирається до вас з поручения тутешніх матадорів кілька молодих панів комітетових з проханням, щоб ви приняли ролю. Мусите приняти: в комітеті є і староста, а він же зверхник. Ціль патріотична, властиво реванж — для нього старого каноніка. Він старий,належить ще до тих, які Міцкевіча уважають за відступника (через його товіянізм). Це моя заслуга, що канонік був на нашім вечірку; тепер буде представлення на віднову — прибудову косцюлка.

Не зраджуюсь, але тішуся, що знаю про візиту комітетових..

На другий день так уладилася, що не було мене дома. Мати приняла візиту комітетових. Справді многонадійні — вибрані хлопці були ті комітетові, самі «авскультанти», «депенденти»... знайомство з такими панами дає вигляд за добру партію ..

Мати подякувала за честь, та враз попросила вибачити: «Дочка віддана своїй праці в школі і своїм дальшим студіям. Участи у виставах не брала досі й не візьме на будуче».

Не можу позбутися Гордієнка. Хоч не дозволено в часі годин приходити, івляється на перерві. Знов намовляє мене до виступу проти директора.

— Він вам так дуже докоряв, є нагода тепер відплатитися.

Я не цікава, звідки та ненависть до управителя, але Гордієнко далі говорить.

— Я шукаю все чогось нового, інтересного. Сидіти в клясі чотири-п'ять годин, можна сказитися. Хоч і як крутити годинником, час задовгий. Жду на дзвінок. Ціле життя ждати на десять мінут павзи— нестерпуче лихо... Маня тепер більше до товариша Глечка горнеться. Всі ми тут її любимо, але серйозно ніхто не думає; вона ж гадає, що найскорше Глечка удасться їй зловити.

Я міркував, коли управитель в клясі, та часто стрибнув на гору — до пані директорової... вона справді молоденька, ця друга жінка, та наївна, нічого злого не розуміє. От пробую щастя. Недавно управитель застав мене в себе: я сидів на одному кріслі з нею... Він для вас простак; але мойого пера боїться, слів моїх у касині теж боїться; тому вдав, що не бачить нас. Але я довідався: він робить заходи, щоб мене інспектор переніс уже з кінцем першого курсу. Тепер знаєте: я пишу про його простацтво та неуцтво. Мушу писати голосно про нього, а вам раджу — приставайте до товаришів проти управителя. Я й сам зумію це зробити; воно легко вдасться: при близькій переміні школи на виділову треба іншого управителя. Він старається з'єднати собі партію шовіністичну, та я так його поведу, що наші будуть його уважати за зрадника, — він русин, звичайний Стеців Іван — а чужі не приймуть його. За дураком ніхто не буде стояти. Він ані не самостійний, ані спосібний, оруддя в руках моїх і аптекаря, противника начальника.

Незабаром Гордієнко знайшов нагоду виконати свій плян. На найближчому вечірку в школі управитель виголосив промову.

Справді, гарно вона починалася: «Ми, поляци, на польскєй зємі»... але дальший зміст її недоречний, двозначний. Сам управитель, коли станув перед достойниками міста й околиці, налякався, побілів, трясся, наче у пропасниці, та й призабув вивчену мову. Гордієнко за його плечима з комічною міною стояв у ролі суфлера та підшептував дурниці. В наших утратив він решту довір'я, шляхта, бачучи його спосібности умові та ораторські, зміркувала, що користи його особа справі народові не принесе. Як агітатор промовець він стратив вартість, у раді повітовій і в касині кепкували тепер з нього...

В тім часі покінчилася остаточно судова справа управителя і товаришів за обиду чести начальника. Присуджено їм арешт із заміною на гривну.

Пригноблений управитель, опущений учительством та інтелігенцією, похилив горду голову. Інші товариші на всіх зібраннях — конференціях — проти нього, усе противляться йому. Я є німим свідком різних сцен, як сварки, дертя протоколів. Управитель по давньому мені неприхильний, противиться моїм внескам чи обробленню якої теми, але противники управителя — йому наперекір — приймають мої теми та пропозиції. Часто доходить на конфереціях до особистих суперечок-образ. Тоді я виходжу з канцелярії.

Пробую з Гордієнком, коли явиться на перерві, говорити про шкільні справи. Але де в котрого з них думка про школу!

— Яка з вас ідеалістка. Хочете, щоб за ту нужденну заплату ми віддалися душею школі... Шукаємо зарібку й на іншому полі, а поза цею нудною роботою забави, вдовілля.

— Можна б і вам бодай єднати забаву і обов'язок. Можна відчити держати для громадян, а дохід повернути на бідну дітвору. Ділайте щось, що гуманне. Усі ваші вистави без вибору п'єс, без гуманної цілі.

— Про добродійні цілі годі нам думати. Ми самі — учительство — криємо свою нужду. Кімната без обстановки, без удержання платиться тут 10 золотих — при нашій платні двадцятькілька золотих. Вичерпані приватними лекціями не можемо гуманністю бавитися.

— Коли і на лекціях працюєте, як тут, то чим ви втомлені? Тут хіба Хайка може сказати, що втомлена, та деякі з найстарших дітей... вони заєдно по клясах уважають на дітей з нижчих кляс...

А діти — як мишенята, як мак, а Хайка з патиком бігає між дітворою, а хлопець, придатний до помочі, прибільшує крисок. Коли вже без такого надзору не можна обійтися, може б, ті, що уважають, читали дітям що цікавого, а в четвертій клясі могли б усе чергою мінятися ті, що наглядають; або нехай би дітвора з-між себе вибирала тих, що можуть щось цікавого розказати чи прочитати. Кляса, в якій учитель не хоче чи не може працювати, приняла б самоуправу. .. Так от пробуйте зарядити щось таке, що оживить дітвору, розбудить охоту до творчої праці.

— Хіба ви помічні будете. Слухаєте голосу свойого Я, а не слухаєте голосу нашого, не бачите нас. Ви не хотіли бачити, що ми при вас зістали б, ви відтручали нас, а Маня здобувала.

— Серце інакше говорить про сповнення обов'язків — а інакше вчили нас у семинарії.

— Життя — життям, і ви ніде в практиці не знайдете, щоб за ідеями сповняли учителі обов'язки.

— Як це? Чи ж усюди такі порядки, як тут? Ні! Я вірю, що тільки випадково дібралося тут таке товариство.

— Так ви рішучо не годитеся прилучитися до нас проти цього управителя?

— Доки не сповняєте обов'язків, не говорю більше з вами; забагато контрастів ділить нас...

— Чому втікаєте від товаришів? Так дальше не може бути!

— Я бажала порозумітися з товаришами праці, сподівалася ради-поради. Товариші самі винуваті, що так є, як є!

Так і лишилося...

Серед колотнечі, злого прикладу товаришів, які вже всі були по кілька літ у службі, минає цей перший піврік першого року моєї учительської практики і мойого прикрого досвіду за підпис насліпо...

VII

У грудні — привид з минулого.

В новій місцевості— у службі— я забула про нього... Зовсім нечайно явився він — пан де Печка... День святого Миколая — і я була дома. Здається, нарочно вибрав він день святочний на свій приїзд. Майже рівночасно явилися янголятка — моє спасения...

Перша добра санна... Діти отця декана Штогрина, мої учениці, приїхали по мене забрати до Стрілок. Щасливо спасаюся від розмови з ним — демоном. .. Чую тільки, як говорить до матусі:

— Тішуся, що застаю вас, дорогі, здорових. Люба доня, бачу, вдоволена; у свому живлі... між дітворою... Спокійно поїду в Росію, де залишуся на довше...

Він дійсно заспокоївся, не бачить небезпеки... В малому містечку суперників не боїться...

І я віднаходжу спокій. На спогади не пора. Дітвора сміється, гомонить, дзвіночки дзвонять, саночки мчать — і я скоро знайшлась на приходстві між своїми людьми, хоч я перший раз у домі отця декана Штогрина, здається, що ми посвоячені, знаємося не від нині.

Оля, Марійка, Стефка і Славка, Володко та малий Сидір — щебетливі гарні діти. їмость і єґомость щирі безцеремонні люди: свої.

Добре мені з ними, як колись у домах Горникевичів, Біржинських, Пассиновичів, Грабовських... у домах священиків, де я бувала дитиною з родичами.

Ясні вражіння дня прогнало хвилеве пригноблення, спричинене появою демона.

В часі малих ферій, а саме другого лютого уладжує касино вечерниці.

Перед вечерницями на кілька днів був у нас священик, одинокий знайомий тут у чужій місцевости.

— Вже буря втихомирилася, — каже веселий сьогодні панотець. — Головного ворохобника забирає звідси шкільна Рада окружна з кінцем січня. Про це вам першій кажу. Управитель зміркував, що він тут не остане, сам гонорово написав прохання за посадою на селі і навіть в іншому повіті; з кінцем другого курсу уступиться нам звідси...

— А мені доведеться ще півроку терпіти.

— Терпеливости! Він ще буде для вас увічливий, тільки ходіть з нами на касинові вечерниці. В цій справі та за порадою моєї жени я сьогодні до вас зайшов.

— Який же тут зв'язок?

— Не знають вас, треба показатися конче великому світові — тутешньому; зараз ваші акції піднесуться, а то різні поговірки йдуть про вас: гадають, що ви ніде не бували, соромитесь, бо не знаєте приписів доброго товариства. Треба вам з тим числитися. Я рад би, щоб ви по кваліфіці лишилися в нас на постійне. Опінія часто більше значить, як конкомітація влади.

Обіцяла бути на вечерницях.

В мене були сукні вечіркові з львівських вечерниць, через те я й не журюся, і не думаю; лишаю навіть вибір сукні настроєві останньої хвилини.

Коло восьмої вечером у дні вечерниць таки найвища пора рішитися, в що і як убратися.

Жаль мені лишати свої писання і книги, а також жаль затрачувати спогади львівських вечерниць. Якраз другого лютого були іменини моєї товаришки, її батько радник твору Гіртлєр, а брат уже прокуратор — вони мешкають у тій камениці при Чарнецького ч. 24, де мій вуйко, теж радник двору. Щороку в дей день у п. Ґіртлєрів великий баль; розуміються, обов'язково мусіла бути й я. Милі спогади про цей день, не так про танці, за якими я ніколи не пропадала, але бували в них пйсно інтелігентні люди; зі світу правники, артисти та молоді літерати, репрезентанти «кола літерацького». Розмова з ними про нові течії — напрямки в європейській літературі, хоч я більше була наукою занята, все була для мене мила. А тепер і спомини про них...

В неконче веселому настрою убираю чорну коронкову сукню, прибираю її лише густо китицями блідо-рожевого цвіту акації, на шию зразки дрібних перлин і в волосся вплітаю перлини. Перли — по цвітах — одинока люба мені прикраса. Ще лякерки, рукавички, віяльце — усе те разом — у дзеркалі показувало напів жалібний, але дуже елегантний стрій. Гарні рамці, дібрані до образу, підносять звичайно його вартість. Відколи я тут, у Бібрці, бачу себе тільки в буденному одязі; поглянувши в дзеркало, зазнала я дивного вражіння. Мені здавалося, що бачу когось давно знайомого, та не можу пригадати собі, кого це я бачу.

З блідим усміхом жду першого слова від тієї, що її бачу перед собою — в дзеркалі...

Священик з жінкою приїхали по мене. Перед десятою були ми в залі. Музика грала вальса, і я знайшлась у вирі тих, що танцюють безупину. Несподіванкою була для мене стріча з двома академіками-правниками — і то саме з тими, що бували у радника двору Ґіртлєра на вечерницях. Під впливом музики і цеї несподіванки щез мій мелянхолійний настрій, розжеврілися іскри із вогнів, притаєних у моїй душі. Досі незнайомі мені тутешні молоді люди представлялися, вписували свої імення до картеру, ждали на хоч одну «туру» вальса... Всі кадрилі, лянсієри маю ангажовані аж до рана майже в перших хвилинах.

— Ви втомлені; ходіть на оранжаду, — каже моя опікунка їмость-добродійка.

Сидимо хвилину в залі, де буфет, при окремому столику.

— Нічого не бачите?

— Це чуже товариство, і трудно мені робити завваги. А проте я танцювала багато.

— А я мусіла в тім часі заспокоїти цікавість усіх дам — паньматок. Всі мені гратулювали, гадають, що ви моя сестрінка Ірма з Буковини; я її справді сподіваюся. Правдива румунка, — кажуть, — танцює з темпераментом; видно— панна з великого світа. Зі строю та вигляду признають вас королевою вечерниць. Ніхто не вірить, що ви тутешня учителька.

Прийшов від зеленого столика до нас панотець.

— А хто б то був сподівався? Коли я просив, щоб ви були на вечерницях, відтак боявся, щоб ви тут, незнайомі, ще й товаришами обмовлені, не «продавали петрушки». Та з вас, бачу, тиха вода: всім тут так нагально завернула голову, не тільки молодим дансерам, і старі вставали від карт, між іншими й сам староста дивився, як танцюєте, неначе яка фея.

Мимо того мойого «королівства», гарної забави я просила своїх опікунів, щоб ми коло першої непомітно могли від'їхати додому. Не хочу... Завтра починається другий курс; неспосібно буде починати роботу.

Музика грала, і гарна забава була запевнена до білого рана; однак я не пожалувала, коли ми непомітно вийшли. А коли знайшлися під зоряним небом, — ніч така ясна, зимова, — я була вдоволена, що сильніша над принади покуси.

Слова Канта якраз тепер я відчувала: «Дві гарні речі в природі: небо, роз'яснене зорями, і почуття обов'язку у серці людини...»

Але добродійка полошить мій настрій:

— Через вас я стала свахою і буду мати непотрібні видатки. Згадайте, хто вам освідчився.

— Навіть не стараюся відгадати, ледве пам'ятаю котрого.

— Ви такі скриті... а це давня любов: Гордієнко, цей, ніби ваш противник, просив, щоб таки зараз говорити з вами, бо він завтра від'їздить на нову посаду.

— Повинен був від'їхати вже сьогодні, щоб завтра бути вже в школі,— кажу.

— Тиха вода, тиха вода, — повторяє панотець. — Гордієнко хвалився, що в першій хвилині умів вас оцінити та розуміти вас, що ви вмисне не бажали знайомства з маломіською інтелігенцією; це занизька сфера для літератки. Одначе він також поет і вважає себе гідним вашої руки.

В полуднє був справді Гордієнко в нас із першою — прощальною візитою.

Намагався побороти помітний і ще по забаві до світанку «katzenjammer»— та говорити поважно, без звичайних буршівських дотепів.

Жалує, що саме тепер мусить звідсіля виїхати, коли мав нагоду мене бачити такою, якою бачив мене в уяві. Признається щиро — мов на сповіді, до всіх прогріхів: був тут через півроку пружиною всіх інтриг і скандалів; мені в школі всілякими сплетнями перед управителем шкодив, докучав...

— І в касині зле говорив я про вас, та ви самі винуваті: я знав вас і з оповідання, і з вигляду, як ви були у Львові, і мав вашу світлину, але ви ігнорували і мене — і всіх... Якби не те, були б ваші відносини і життя ваше через цей піврік уложилося зовсім інакше.

Зі справжнім здивуванням побачила я свою світлину в брильоку при його годиннику: була це мала світлина з табльо матуристок.

— Це моя тайна, звідки я її дістав; здобув її, не знаючи ще вас особисто.

— Яку ж ціль мали ви спеціяльно докучати мені, а крім того воювати з усіми?

— Проти вас — це може месть... за байдужність; може, поборювання пристрасти, що огортала мене на ваш вид. А інші справи — це була моя втіха, коли знялася найбільша буря між партіями. Учительство за мене стояло високо, і широкі круги інтересувалися ним. Про мої фейлетони і сатири говорять ширші круги... Прошу відповіді на моє прохання, передане вам учорашньою вашою опікункою.

— Дивує мене, що ви — сміливий і славний переможець жіночих сердець, — оце питаєте мене так по давньому звичаю — через сваху. Де є взаємність, там не треба свахи. Ви без питання могли догадатися, яка моя відповідь. Я через півроку не грала ролі; я така, як є: про подружжя зовсім не думаю. Вільна, незамужня; — відчуваю біль через суперечність ідеалу і буденного життя. Все, що мене окружає, здається мені, пусте, марне. Що ж було б зі мною, якби я приняла обов'язки жінки? Хочу бути вільна. Шукаю іншої цілі...

— Якої?

— Я не привикла перед ніким сповідатися. Про себе з ніким не говорю... Шукаю цілі... Якої? А вжеж світляної цілі... рубця-крайчика веселки досягаю... І знання дуже-дуже принаджує мене, чиста наука і мистецтво. І моя праця в школі мені мила. Розгорюється в мені почування, мов ватра велика, почування, що обіймає не одиницю, але все, що велике, гарне...

І в ваших виставах я брала б участь, коли б воно було для ідеї, що дорога мені, коли б я цією працею могла зменшити недолю людей. Не кажу вам, ні нікому про свою ідею; її люди поки що бояться... Поки що рада б я вихованням нового покоління прискорити, приготовити грунт для неї...

Поки що — я сама не знаю, чому присвячуся. І це моє горе... Моя душа ще сама бореться з сумнівами. За світлом тужу, а в тіні йду; і не знаю, чи придасться на що мій труд. І це моє горе. Все ж таки вірю, що ціллю моєю моє власне егоїстичне добро ніколи не буде...

— Я на вас усе позирав, хоч ви на мене не звертали уваги. Якась тайна у вас, якесь зачаровання та жах перед неминучою дійсністю... Так утікали ви від нас, товаришів, так уміли скритися — тямите? тоді, як перепровадив я через клясу кільканадцять хлопців. Вас ніхто не цікавить

?

— Я власне вам говорю, що забагато річей мене цікавить, — і тому я ще не рішилася. Цікавить мене і психа тих дітей, і наука, і мистецтво, і сама природа, і філософічні проблеми. Ціла людскість та причина її горя. Я не горділа товаришами як товаришами, але не можу говорити ні слухати про відносини пані секретаревої до її поклонників, про її тоалету, про здобутки панни Мані та й інші такі дрібні, зайві, пусті речі.

Я чула часто, коли переходила попри вас коридором, ваші слова: «Якби не наша Маня — треба би з нудьги в школі повіситися», або: «вид цієї поважної пані ділає на мене, як «пруський квас», дістану розлив жовчі через її холод»...

— Не дивуйтеся; я не міг загамувати своєї злости. Бачити молоду дівчину, як досвітну зорю, як раннє сонце, а холодну, байдужну до нас.

— Хоч би для самих пустих компліментів я держуся здалеку від людей. Але я більше говорю, як привикла; це тому, що не побачимося. Час мені до школи на пополудневу науку. Бажаю вам щастя на новому місці і в дальшому житті.

— Учителювання я скоро покину; буду старатися дістати працю в редакції, або вкінці в театрі...

— Зверніться до наших редакторів, до наших людей, коли справді покидаєте школу і пристаєте до літератів.

— Я не придбав у школі достаточного знання руської мови, щоб нею писати.

— Я знаю, чого нас у школі вчать, — і знаю, що деколи легше писати польською чи навіть німецькою мовою, ніж рідною. Хоч ми в семинарії мали щирого професора української мови та всіх інших предметів, мусіли вчитися в чужій мові. Так майже несвідомо та без ніякого труду писала я і польські шкільні завдання віршами; учителька варшавянка пані Махчинська мала на мене велику надію; усе поговорювала: «Аньолечку, ти наша майбутня Ожешкова та разом і Конопніцка». Однак мене не заманювала ця легкість у писанні й заохота вчительки; навпаки, мова вчительки спонукувала мене пильніше за-знайомлятися з творами наших мистців слова. В мене стихійне, вроджене почуття, хто я, і труднощі мене тільки підбадьорували, а не знеохочували.

Сильна воля поможе і вам самим здобути це знання. Та чи нашою мовою, чи чужою хочете писати, працювати над собою треба, щоб не збільшати числа вітрогонів з кличем: «Schwamm druber», не стати епігоном Гайного чи Беранжера, сатириків-декадентів. Ренегатів — як Стебельський — у нас уже доволі. Говорю вам це, щоб колись не відчувала докорів, що вас — одного з блудних синів — не пробувала ратувати.

Тому, що нас багато, що нас більшість, ніхто, здається, не звертає уваги на втрати. А втрати є всюди, і ґрунт нам поволі усувається з-під ніг, і пропасть отвирається; і все, і всюди так. Чому? Хоч би тут у нашій школі. Як гарно могло б воно бути! Управитель — як називаєте — русин, крім нього наші ще чотири сили. Тільки панна Маня, хоч назвисько її нагадує, що її батько і вона з роду наших.

А в школі ще й сторож наш, більшість дітвори теж наша; тих трохи жидиків та німчиків говорять по більшій части нашою мовою. Чому ж ніхто з вас ні до сторожа, ні до дітвори, ні між собою не говорить рідною мовою? Як негарно звучить та мова, якою урядово говорить хоч би сторож. Тут наша мова повинна бути урядовою. І рада шкільна місцева має більшість наших членів, наш інспектор русин та й сам наш радник русин — гуцул із назви роду та вдачі. Так гарно все тут складається. Та не вміємо користати. А коли не в цілости, не відразу, то чому при кожній нагоді не пригадати дітворі, хто ми, чиї ми діти! Хоч би при тім вічнім краснописанні — замість, щоб діти переписували все ті самі взірці Тарковського, можна все щось інше написати їм на таблиці; ім'я, яку дату, — чи з життя Шевченка, чи його вірш, чи щось із нашої бувальщини, щось інтересне, живе, наше, що душу дітей розвиває, що в душі залишиться вже на все... Відколи тут працюю, все те невикористовування наших прав завдає мені таємної журби. Та хто знає, може, я й не присвячуюся науковій праці чи мистецтву, ні соціяльним гуманним ідеям — я таки лишуся на становищі— берегти наших прав, розвивати свідомість у дітей, не дозволити, щоб нам пропадало хоч би одно.

Не є воно для творчої вдачі корисне, а я могла б у літературі, чи в мистецтві дещо осянути; та поки що треба зберігати від винародовлення, рятувати душі... Я вже казала: тому, що нас багато, учителі, а навіть священики тратять своїх парохіян без жалю та уваги... В мені йде борня: здається, треба відректися насолоди мистецької творчости — а трудитись як учителька, свідома великого завдання на своїм становищі.

— Послухаю вас. Буду у Львові у професора Партицького і в наших редакціях. Спробую служити нашим людям — тільки не відбирайте мені цілком надії, позвольте писати листи.

— Під умовою, що листи будуть не тільки про особисті справи, але про наші літературні чи народні, про те, що хочу все мати на увазі.

— Прошу прощення за всі мої провини. Не тільки в школі я вам шкодив, але і в касині при чарці балакав про вас. Маю славу Дон Жуана, от і хвалився, що здобув вашу любов. Сьогодні при прощальному сніданні я відкликав усе, що говорив про вас давніше. Сьогодні тільки говорив про ваш таємний чар, про чудову оправу очей та їхній блиск, про білість природну, без бляншу, чи навіть пудру, про смак у виборі тоалет... Ви ж і в виборі сукні темної, баз зайвих окрас усе перемагали Маню з її декольтаціями та яскравими колірами сукні до школи, і вчора ви перемогли. Зблідла зоря Мані — хоч у неї клясичні черти лиця і розкішна будова тіла— та вона надто вже змислова, аж нам самим противна. Нічого вже не помогло глибоке декольте, буйне тіло... Бакхантка, більш нічого. Власне контрастом чорної сукні без декольте ви перемогли.

— Добре, — кажу отверто, — що від'їжджаєте, бо подібні похвали в касині при чарці мене більше ображають, як попередні догани. З поклонником мала б я, здається, більше клопоту, як із ворогом.

— Були в касині ще й ті академіки зі Львова. Оповідали, що ви були окрасою львівських вечерниць у сальонах радників двору Ґіртлєра, Ковальського, Дицикевичів і т. д., що власне син нашого шкільного радника д-р Мандибур бував тільки там, де ви бували, та був вашим найбільшим поклонником. Не дивуюся, що ви з тутешньою маломіською інтелігенцією не спішились зазнайомитися. Після львівських тріюмфів згорда дивилися на нас; але дивуюся, що через півроку слухали докорів такого медведя, як управитель.

— З дітьми нашого радника з паном, д-ром Мандебуром, з донькою Антосею знаюся й переписуюся досі. Та не хвалюся тут перед ніким і не користаю зі знайомства; не думала шукати в них оборони. А проте поступовання управителя та товаришів було мені настільки прикре, наскільки було перешкодою в науці. Мене ви всі разом не могли образити. Направду, я дивлюся на все якось інакше, як інші люди: ви не ображаєте мене, але мені вас усіх жалко; я сама працюю дальше над дітворою та над собою — з вірою, що під тим прапором світла переможу.

— Так, in hoc signo vinces! — гадаєте. Та це тільки початок вашої практики, і вам при такій праці, та з вашою вдачею, не на довго стане сил. Ви все і всюди знайдете брутальних людей, як управитель, та, по правді, й решта товаришів. Дозвольте, впишу в ваш альбом вірш, який я написав з думкою про вас.

І він вписав вірш, якого перша строфа звучала:

Szkoda ciebie trwozna sarno,
Na ten twardy zycia boj,
Bo na zycia chwilt czarna,
Nie wystarczy marzen roj!
Nie wystarczy marzen roj!
Wiec by ustrzec sie zawodu,
Serce uzbroj w pancerz lodu.

— Згадуєте про мої львівські тріюмфи і упередження до тутешньої інтелігенції. Це було так: як учениця семинарії я мешкала у вуйка, радника двору д-ра Лопушанського, і я мусіла жити в тім середовищі. І хоч не все з охотою, добровільно, треба було в ряди-годи бувати на вечерницях. Самої вуйни родина велика з обивательської й артистичної верстви: брат Геллєр директором Львівського Міського Театру, сестрінка — славна співачка Міра, це справді «сметанка» інтелігенції. Хоч і милі спогади мені лишилися, але досить тих забав. Тут я ніким не погорджувала, але коли я сама вже працюю на своє удержання, вільно мені присвятити час на те, що мені подобалося. Ми попрощалися. Здобувся ще й на український вірш, який перед від'їздом доручив мені:

Прийміт слов колька од вірного друга,
Сли хочете щастя на світі,
Покиньте мрії, кине Вас туга
Забудьте о цвітовь цвіті.
Або ніт! Радше Ваше серденько
Киньте на жертву Отчизні,
Співайте дальше сумно миленько
Всей наший Русский Родині!

Я рада, що поїхав. Якби тут лишився як мій приятель, забирав би мені хвилини, призначені на мою працю.

Бажаю йому щастя та забуваю про авантури... І він людина, і проблиски добра в нім знаходяться...

Почався другий піврік.

Управитель похилив голову. Не переслідує мене, але і не ввічливий, і до всіх і всього байдужий.

Я гадала, що на місце Гордієнка прибуде учителька — гарно було б, якби так котра з моїх товаришок... Але знов учитель дістав тут посаду, і то такий, що тільки тепер доповнив матуру.

Невеселий, неясний був перший піврік моєї шкільної практики, та й другий подібно заповідається. Тяжка атмосфера...

Доля — недобра мачуха — розділила мене з моїми товаришками й учителями. Тепер умію оцінити працю виховання. Мені здається, що благородніших людей, що ідеальніших внховників ніде і ніколи не було й не буде. Не тільки наш катихит о. Стефанович і професор української мови Партицький, але йінші являються мені в блисках ідеалу. А тут не педагоги: брутальні наймити, профани — не учителі-фахівці.

Здається, я зупинилася сама серед океану на човні без вітрил... Серце холоне перед грозою майбутнього, і жаль мені за ясними хвилинами, що минули безповоротно.

О, не годилося так, матусю Доле... Ці перші хвилини мого учителювання повинні бути золотими, ясними — як дні самої весни...

Жаль-туга у хвилинах самоти знову витають у душі. Але спокій, вдові-лля вертають, коли я з дітворою. І коли бачу, що діти розуміють мене та розвиваються умово, забуваю про себе і про злих товаришів.

Праця хай буде мені щастям-осолодою; залишуся дальше без помочі-поради. Досі дожидала я візитації інспектора. Гадала, що кожний інспектор — справжній педагог, а виховання, навчання — це річ свята; що він, інспектор, для нових сил має поради-вказівки. Але візитація, яка відбулася в останніх днях першого півріччя, дуже мене здивувала. Я не привикла, щоб із людиною так поводилися. Мабуть, учительство на краще не заслужило. Без слова привітання, без слова уваги-оцінки, чи хоч би заохоти до праці для дітей і учительки відбулася ціла та візитація.

Інспектор з похмурним лицем не мав слова хоч би поздоровлення для дітвори. Прислухувався науці, але сам нічого не питав, ані не говорив. Хотілося мені йому сказати: — Ой, який же ти бурмило! Я перший раз бачила ту непривітну людину. Я опанувала хвилеве збентеження, та учу згідно з поділом годин і пляном науки, що призначене було на цей день, звичайно, наче б у клясі нікого чужого не було, і діти якось без страху добре відповідали.

Щойно пізніше від предсідника шкільної ради я довідалася, що інспектор тільки з поступів дітей у моїй клясі був удоволений. Учительці нічого не говорив, бо інспектор не на те, щоби хвалити. Деякі дрібні уваги для мене передав через управителя, але цей зі мною не говорив, а сказав товаришеві Гулякові мені переказати.

Уваги передані аж через третю особу, не знаю, чи вірно передані, і до нічого мене не зобов'язують. Коли до учительки ані управитель, ані інспектор не говорять, то грамотні люди повинні доручити мені свої уваги урядово на письмі.

Може, воно й добре. Не буду мати того, що зветься «рутина» — а що мені противне. Лишається мені «Self-help». Праця над собою і дітьми, а властиво інтуіція-надхніння, чого й коли навчати.

Бути самостійною і не оглядатися на нікого. В інтелектуальному і моральному веденню дітвори буду старатися пізнати душу дитини. Все треба приготовити матеріял до лекції, уваги прийдуть при самій науці через питання і відповіді дітей.

Після вечерниць дістала я запрошення на інші вечерниці, а навіть на домашні забави; також листи з пропозицією — принята лекцію. Стараюся виправдатися і лекції не приймаю. Тільки трудно було відмовити комісареві староства. Писав сам дуже чемні та переконливі листи. Донька тільки до закінчення едукації потребує учительки, і він уважає саме мене відповідною учителькою.

І знов панотець радить мені цю лекцію приняти з уваги на пізнішу стабілізацію. З панночкою, що кінчить едукацію, можна через читання добрих творів самій дальше учитися. А також, — каже отець-добродій, — може, вдасться вам хоч трохи змінити панночку. Комісар — про це всі знають — наша, та, як часто буває, безпорадна, нещаслива людина: ще в студентських часах оплутала його панна Авра, звичайненька швачка. Його одиначка — для нас пропаща. Спробуйте, чи вдасться вам її рятувати.

Першого дня, коли я вже прийшла на ту «лекцію», говорила зі мною тільки пані комісарева. Тільки не згадує нічого про науку доньки. Питається, чому не була я в м'ясниці на інших вечерницях. Говорить ще про мою тоалету.

— Imaginez volis, що притрапилося зараз на другому вечірку. Всі пані та панночки були одягнені в чорні коронкові сукні, але одноманітність не робила ефекту; не було і «Eroberang-y». — Дальше говорить про інтимні відносини різних тутешніх пань, яких я зовсім не знаю. Коли ж я сама питаю про інформації до пляну наук для доньки, пані Авра відповіла:

— Це вже завтра Жоля пані скаже, що її цікавить, чого хоче учитися.

Подають чай і м'ясні страви. Пані просить лишитися. З великим здивуванням слухає пані, що я чаю не п'ю. Не вірить.

Бачу з її говорення, що студіює підручники доброго тону — но, і знає, що аристократія п'є чай, молоко і хліб — то пожива, відповідна тільки для служби.

Зайвим здавалося мені при першій стрічі пояснювати пані комісаревій гігієну, ще більш недоцільним виявляти свої думки про поділ людей на службу і панів. Кажу їй тільки:

— Коли вже п'ю чай, так не китайський, а наш краєвий: з молодих листків ожин або суниць. А втім — я вегетеріянка, люблю овочі.

Пані величається тим, що п'є з донькою тільки чай з цитриною та білим ромом і їдять тільки м'ясні страви; ніколи навіть хліба не каже службі подавати до столу Все в її домі відбувається, як у романі «Бліда графиня».

IX

На другий день застаю вже тільки саму ученицю: в сальоні на отоманці лежить у гарному негліжі, в руках книжка, щойно розтинає картки.

Тоді появилася зовсім безвартісна річ S. Tarczy: Smiertelne wianki. Сьогодні панна Жоля говорить безупину.

— Як гарно, що пані прийшли. Будемо читати разом цю новелю, але наперед рада б я з вами грати нові мазурки Тимольського. Будемо співати; маю дуже гарну пісню «Квєцярка», «Млодосць і пєнкносць мам, квяти розношем...» Як я тішуся, як тішуся вами! Будемо читати, грати, співати, розмовляти. Я в піст дуже нуджуся, навіть совганки цього року нема.

— Прошу дати книжки, з яких ви досі вчилися.

— Не маю ніяких книжок. Але можна написати по книжки до книгарні, тільки не які нудні. Ми про все будемо говорити. Я скажу, що читала, що люблю читати. Учитися не хочу. Але Стася, дочка старости, старша від мене, ніби вчиться, через те мама хоче, щоб я мала учительку. Учить її панна Маня. Вона старалася дістати й у нас лекцію, але мама каже, що панна Маня небезпечна в домі, де мужчини: баламутить братів Стасі; коло неї всі мужчини, вона ще відібрала б мені нареченого.

— Заки дістанемо книжки, можу вам дещо розказати з літератури, та мушу знати, хто й чого вас учив, що ви читали досі.

— Я науки маю доволі. Два роки була в нас гувернантка, учила французького, співу, музики. Тепер читаю книжки з бібліотеки «Повістей та романсів». Там є гарні речі, як: «На цментаржу на вулькані», «Таємніце кляштору неаполітаньскєґо». Але про свою лектуру я колись вам скажу; сьогодні не хочу про те говорити. Навіть ця новеля мало «пікантна» для мене. Правда, пані, ви поможете мені написати лист до нареченого — він тепер у Львові, кінчить працю до докторату; — не вмію писати, а боюся, щоб не зірвав «стосунку». Мати нареченого теж конче домагається, щоб я вчилася. Прислала мені навіть якісь книжки: Танської «Памйонтка по добрей матце» — та «О повінносьцях кобєт».

Надійшла пані комісарева — і знову підвечірок — і говорения про сензації дня. Про науку нічого не згадує.

Я мала охоту більше на лекцію не йти; але хочу пізнати цей тип панночок; хочу довідатися від панни Жолі про її дотеперішню лектуру.

Панночка очікує мене все у свому сальончику.

Сьогодні просить помогти вишивати пантофлі для «папи». За тиждень його іменини. З цієї нагоди відбудеться великий баль і буде нова сукня з «магазину муд».

— Правда? Пані будуть нам грати до танцю; тепер піст — і музики не можна брати, потанцюємо при фортеп'яні. Коби так вільно мені убратися в адамашок, або в оксамітну сукню з треном. Мама каже, що для панночок тільки газа в модній красці відповідна. Чи пані мають тоалету готову? І з яких журналів беруть пані звичайно моделі?

— Не конче те гарне, що модне і що з журналів вибране, — кажу на те своїй «учениці». — Невільницею моди я не є. Журналів не переглядаю. Моду вводять парижанки, звичайно, акторки. А кожна з жінок може придумати і зробити індивідуально для себе тоалету вечіркову — чи домашню суконку. Тут діло не в дорогій матерії — брокаті, атласі чи оксаміті. Може бути найдешевший мушлін, видатки найменші, — а сукня може статися чарівною поемою— може скривати невловимий чар. Тут рішає добір красок, лінія, крій, мистецьке пришпилення квітки. І до гарного одягу треба творчої фантазії, — не взору-шабльону, однакового для кожної жінки.

Використання народніх мотивів також важне; можна модернізувати — і щось гарне осягнути з народнього строю.

Тільки жінки-ляльки, з холодним серцем та пустою головою, шукають шабльонів — готових моделів, — тільки вони — сміються з тих, що не можуть усе зміняти одягу як до моди, або з тих, що намагаються відійти від моди та вбираються відповідно до своєї роботи або до свого хисту; хочуть творити щось індивідуальне, гарне... Але на ляльки нема чого й гніватися.

Одначе панна Жоля не розуміла моїх слів, не проявляла творчости хоч би в царині моди.

— Навіщо думати самій, коли є готові «фасони»?

Нечайно, щоб більше про моду не говорити, просить мене написати листа для неї — до її нареченого.

— Не вмію сама написати. Пробувала зразу взяти дещо з листів Корженьовського; він чудові пише — хоч би ті до Августа в «Spekulant-i», але мій наречений знає літературу — і штука не вдалася.

— Біла листова картка перед вами на столику в такім гарнім, теплім сальонику, — свобода думок, безжурність, — і ви не знаєте, що писати до нареченого? Хоч би й надрібнішим письмом писати, ще б чотири сторінки замало, щоб усе сказати, чим серце переповнене.

— Нареченого не кохаю. Я кохала іншого, але мамця його не апробувала, тобто — не самого кохання, тільки подружжя. А втім, мамця до вибору не мішається. В неї одна умова: щоб наречений скінчив університет. Мені вже тепер однаково, все байдужне. Вибрала одного. Татко вдоволений з вибору: він же і правник — докторат буде мати — но, і русин... Але його мати полька — і він для карієри — подібно як татко — під нашою опікою змінить народність... Та все те вже менше вартне. Я вже втомлена минулим пережиттям— та й ще дечим... У мене нудьга. Даремне нагадую собі віршик: «Nie smuc sie tylko; wszytko па ziemi konczy sie raz, і wielkopostny, z nudami swemi przeminie czas...» Сама не знаю: читанням, мабуть, я втомлена. А лист бодай раз на тиждень мушу вислати... Вам, пані, труднощів це не завдасть. Я чула від папи, що пані пишуть новелі.

Мій папа русин, тільки мама про те не хоче знати. Мама мріє про титул пані старостині. Коли була ґовернантка, то мусіла більше з мамою говорити, щоб мама привикала говорити по-французьки. Папа про вас мені окреме говорив — і я цікава, як це робиться з тою літературою. Як пані пишуть новелі? Дуже прошу мені розказати. Мені звичайний лист не вдасться уложити.

— Ви так допитуєтесь, як пишеться, так просите — неначе перепису на тісточка, кілько унцій чого дати, щоб удались. Листи не вдаються вам, бо каже те, що нареченого не любите. А тут і до того, щоб удався лист, і до написання літературного твору, і до осягнення щастя в житті потрібна щирість почування. Коли в серці багатство чуття, то знайдеться і спосіб передати це чуття другому серцю. Теорію, як писати новелі чи вірші, — так коротенько викласти трудно. Якщо це вас цікавить, присвятимо і на те години, але все-таки найважніше для письменника це чуття. Формою легше заволодіти. Писати, що і як бачимо та в тій хвилині відчуваємо, і твір буде добрий. Таке гасло проголошує тепер громада молодих незалежних літератів.

Але я ще ні від мами, ні від вас не довідалася, що ви досі студіювали, — і що тепер раді б ви собі засвоїти з огляду на майбутнє ваше життя.

— Хочу бути великою дамою. Ми з мамою гадаємо, що я науки не потребую. Через те радо читаю книжки, з яких можна навчитися тону дам. З роману з життя аристократії більше можна скористати, як із підручників, які мама все спроваджує: «Le nouveau savoir vivre universal» (Louise d'Alg). Наречений після докторату візьме службу при залізниці — тут аванс запевнений і скорий — можу бути директоровою краєвих залізниць. Нашу історію знаю з «Wieczorow pod liра», про Терпсихору і всі Ґрації знаю. Мама все каже, що я дуже вчена.

Панночка відчинила шафи з книжками, хвалиться, яка в них велика бібліотека.

Беру в руки книжки. Тут передовсім у зшитках-брошурках усе видання Борна. «Symona і Marja czyli kocie oko», «Кsiężniczka Symorena czyli tajemnica kardynala», «Adryjanna», «Izabella», «Marijanna», «Blada Hrabina», «Jan Sobieski albo slepa niewolnica z Sziras»... і т. п. багатонадійні заголовки книжок. Я бачила ці зшитки в руках служанки-покоївки в домі вуйка. Це книжки-повісти, що з літературою не мають нічого спільного, — не мають навіть примітивних літературних вимог. Сензаційні егзотично реклямовані романи, але молоді читачки, як пічнуть увечорі читати, кінчать світанком. Сам заголовок приносить відразу й отупіння; та покоївки, швачки, фіякри видирають собі ці книжки з рук. Засмічення літератури... Тайна успіху тих романів — це низький умовий рівень людей. Хто ці книжки читає?

— Мама і я. Я мала тільки дванадцять літ, як зачала ці книжки читати. Вони дуже мене вражали — і я при читанні «Slepej niewolnicy» раз зімліла. Сильніших вражінь відтоді не находжу, хоч Борн у своїх виданнях — багатий на криваві сцени, хоч маємо романи Gaboriau — Eugena Sueі Ferala.

— Література кримінальна дає мені найбільше вдовілля — і я, йдучи спати, мушу перечитати щось із кривавих сцен, як не з романів, то щось із щоденників про процеси за убивства читаю цікаво.

— А я, — кажу, — саме при лектурі щоденників пропускаю хроніку поліцейську про всі убійства — самозгуби і криваві пригоди.

— Я, — каже панна Жоля, — привикла до цієї лектури і в іншій не находжу смаку. Як наш король Станислав Август пересичений не міг їсти, коли тарельці не були натерті ассафетом, так я без жорстоких сцен не можу вже читати. Гострий відразливий смак для інших був для короля необхідною приправою для розбудження апетиту; я також без якогось пікантного ассафету не можу читати, поправді і їсти не можу.

— Це вина невідповідного корму і для духа, і для тіла... Жаль мені вас. Я вибрала б для вас інший корм, але, мабуть, на це ваша мама-добродійка не дозволить. Всі ваші книжки, які тут бачу, — це брукова література; вона не має нічого спільного з властивою літературою. Отруйні цвіти, чорні цвіти — рід м'ясожерних, що на багнах виростають — ці всі ваші романи з авантурничою, яскравою фабулою. Хвора уява у творенні фабули шукає інтриг. Нема тут психології, проблем ніяких, ні етнографії... Нехай була б і авантура, але з психологією. Нехай би твір будив у читача радісну творчу енергію, не доводив до зімління, зневіри, апатії...

— Адже пані ці твори знають...

— Не на те, щоб ними любуватися і поза ними нічого не бачити. Мені було досить глянути на те, щоб оцінити і дати вказівки для інших молодих читачок. Молоді люди люблять твори сензаційні, подвиги-авантури героїв, але є й автори більш відповідні. Замість Борна скорше Павль де Кок, хоч і його писання без артизму та естетичного смаку з низьким гумором і змисловою любов'ю.

Люблений вами Ґаборіо — автор кримінальних романів — розбуджує уяву сензаційними романами, але найнижчими проступками розбуджує низькі інстинкти. Його твори без мистецького оброблення та для невибагливої юрби. Ці автори — це письменники-промисловці. Мистцем видумувати сцени і ситуації хворою гарячковою уявою є Евген Sue, якого «Тайну Парижа» бачу в вашій бібліотеці. За ним іде славний Феваль, що виступає з «Тайнами Лондону». Але він уже продуцент. В нього ціла письменська фабрика: працюють помічники. Його картини малюють дикі оргії. Юрба бездушних читачів вірить у те божевілля.

Панночка, що від дитини читала тих авторів, — справжня мучениця романів, рум'яніла і, як уміла, боронила своїх любимців авторів. її уява розбуджена, але серце не чутке на справжні терпіння. А користь із читання від'ємна: злий вплив на здоров'я тіла й душі; і відомості поверховні: з усього потрохи, в цілости нічого.

— Ціла ваша бібліотека — це архів поліційських актів. Така лектура вбиває вищі стремління. Властиво, це ніяке літературне мистецтво: тут нема ні логіки, ні глибини, сама арлекінада— абсурд. Колекція страхіття. Авантури для задоволення неробів. Не бачу між цими кримінальними романами творів Едгара Аллана Пое — він, властиво, є батьком кримінальних романів. Людина, сплямлена вуличним болотом, знайшла місце у світовій літературі. Ґеніяльний п'яниця... В його хворому, алькоголем запамороченому мізку ставали яви, повні грози. Але він умів свої твори у мистецькій формі виряжати у світ — і це йому дало місце у світовій літературі.

Для вас я вибрала б іншу літературу. Але ви самі признаєтеся, що затратили смак. Отож, коли конче хочете читати кримінальні або еротичні романи, так читайте їх бодай в обрібці майстрів пера сучасної доби, письменників-фізіологів, як Мопассан, Боржет, Льотті. Вони називають хворобу по імені, а не описують як щось гідне наслідуваня.

Я сама не находжу в читанні тих творів користи, ані естетичної насолоди.

Квестії, проблеми, ідеї зміняються. Тільки квестія поступу і щастя цілої людскости вічно молода — і вічно приєднуватиме благородних молодих людей. Про те можна дізнатися краще з соціологічних наукових книжок, але до такої праці ви не підготовлені...

— А ви, пані, маєте охоту й час при роботі в школі студіювати наукові речі?

— Той час, що звичайно пані тратять на відвідини, на раду з модисткою, на читання Борна, я можу обернути в читання справді мистецьких, або й чисто наукових творів.

— Трудно вимагати, щоб кожна жінка слідила розвій письменства чи поступ у науці. Але є речі, які кожна повинна знати, тим більше ви, що бажаєте бути дамою у великому світі... З читання книжок, які тут бачу і яких вам мама дальше буде постачати, не бачу для вас користи. Тратите здоров'я — та не підготовляєтеся до обов'язків, що вас ждуть. Коли вам життя миле, треба забратись до іншої лектури.

— Я від дитини любила сензації і в літературі гляділа сензації — пригод; не люблю ніяких «Тренів», ні кальварійської лектури.

— Знаю, що молоді люди не мають культу для клясиків минулого. Але сильні індивідуальности вміють самі орієнтуватися, що їм читати, і звичайно знаходять поживу для духа в творах про геройські діла. Жаль, що ваша гувернантка не вміла вашого голоду сензації заспокоїти творами Юлія Берна, Вальтера Скота, Дікенса з його гаслом любови ближнього та зрозуміння і порозуміння між ворожими силами та їхніми ідеологіями. Ліком на лихі сензаційні книжки може бути для вас ліпша книжка сензаційна, як от Берна — оптиміста з часу відкриття та винаходів. Ті твори — це останки романтичної літератури... Тут автор мусить мати більше снаги і уяви, та й сили нервів на опис дій і сцен, і місцевостей нечуваних, неіснуючих — але мистець досягає тих вершин, — як і психологічних романів. Письменників, — авторів світової слави, — багато: з їхніх книг можна зложити піраміди, вищі від пірамід Єгипту. Життя не стало б нам перечитати всі добрі книжки. Шкода тратити дорогий час на читання зовсім безвартісних книжок.

Такий Діма-батько дає триста томів. Сам його твір Le comte deMonte Christo заповнює дванадцять томів. А цей твір має притягаючу силу, завертає справді уми молодих людей безмежно буйними вигадками та ефектовними сценами. А все-таки могли б ви знайти в цього автора дещо ціннішого.

Одушевлений релігією гуманности французький письменник Віктор Гюго написав «Les miserables» у десятьох томах. Чи не могли б ви в оригіналі це читати? І ідеї Бальзака в його «Comediehumaine» актуальні. Та ви на цілу цю лектуру замолоді, тим більше, що ваша перша лектура обезсилила вас, неначе запоморочила — горячкою неясних бажань.

Тільки добрі твори скріпляють, учать нас. А таки ніякі твори мистецтва не дадуть вам того, що чиста наука; пізнання природи, пізнання народу. Коли б ви знали, скільки вищий світ народніх казок, пісень, цілий фолклор! Книги, які кидають вас у горячку, краще нищити; вони — знаряддя тортур, які колись будуть показувати хіба в музеях.

X

Нашу розмову про книжки треба було скінчити. Вернулась пані комісарева і — як усе — почалася бесіда про сензації дня, між іншим, про баль, що відбудеться в них із нагоди іменин.

Пана комісара досі я не бачила в його домі; мабуть, усе в бюрі, а може, шукає десь розради. Жаль мені пропащої людини, жаль і його доні; вона не тільки для нас пропаща: з такої жінки не може мати суспільність ніякої користи. Змінити тут що-небудь — пізно, і через паню Авру змінити не можна.

Пані тратила час на вивчення фраз, як: «Imaginezvous.. — Bien. Fidonc!»від ґувернантки-галичанки, яка мови французької сама не знала, на флірт, на лектуру, не відповідну для здоров'я і молодости.

І як вона виглядала: худорлява, нерозвинена, анемічна. Волосся рідке, знищене, залізком перепалене, присипане пудром...

Шнурівка донищувала організм того молодого створіння, хоч вона, мабуть, і старша була від мене. Мама, здається, щоб самій молодою видаватися, зменшувала літа своїй Жолі. А Жоля, — мабуть, під впливом розмови про Борна і її першу лектуру, — виглядала гірше, як звичайно.

Говорила тоненьким голосом, її очі вкривалися млою, руки підносила наче в омлінню. На лице, присипане пудром, добувалися темні плями.

Пані комісарева якось неспокійно зависливо дивилася — то на мене, то на Жолю.

А дальше — наче забула про «добрий тон» — питається мене, якого олійку уживаю до волосся і якого пудру, що майже не видно його на лиці.

І знов пані не хоче вірити, що олійків, помад і пудрів не уживаю ніяких. Волосся буйне, бо не нищене залізком. Білість лиця у мене природна, не від пудру, а від гігієночного життя, власне, від поживи, — як молоко, овочі.

І знову не годимося. Вона і здоров'я жертвує, щоб тільки жити, як живуть дами. Вона, без освіти — не бачить причини, з якої її доня завчасу зів'яла, не добачує шкідливих наслідків невідповідного харчу і ще невідповіднішої лектури, але дальше наслідує героїнь романів.

Така панна Жоля навіть не в силі пізнати, що сфера її дійсного життя відмінна від сфери життя героїнь у романах, обов'язок буденного життя їй противний. Час молодости для неї втрачений; нема в неї ні поважного знання, ні практичного приготування до життя. Цвіт з теплівні, на повітрі згине. Вона вже тепер подібна до зів'ялої ростини... Уявляю собі її як пізнішу жінку: це та істеричка з крейдяним лицем, що штукою прикрашує брови, тіні під очима, карміновою краскою уста... Вічний флірт — це ціль життя!

Слухаю ще сьогодні про баль, про туалети, про ілюмінацію, про морожене, танці і вина... але без здивування...

Смуток росте в глибині моєї душі, чую і бунт... Забагато стратила я вже тут дорогого часу — а користи ні для кого не бачу. Мати горда з едукації доні і з партії, яку вона, можливо, найкращу знайшла.

Хай будуть по-свому щасливі — і пані Авра, і панна Жоля...

Для повного вдовілля пані комісаревої звіряю їй тайну, як робиться помаду з тополевих пучків. Такої помади в аптиці не дістане. Тільки моя бабуня після давних переписів уміла зробити цю помаду. Я не маю зайвого часу на виріб помад; хай вона тішиться.

Не кажу нічого про свій намір кинути лекцію. Може, знайдеться нагода говорити з самим паном комісарем — про зайвий труд...

Щоб тут лекцію тримати, треба самій жити іншим життям; треба інтересуватися сплетнями, щоб мати «тему» при чаю...

І ці іменини, і грання до танців Тимольського та Задуровича — це зовсім не для мене. З розмови із тими панями виношу пригноблення, біль і жаль за змарнованими хвилинами...

Чи не краще заглянути до хат родичів моїх учнів, до хат міщан і ремісників; побачити, як живуть? Тоді відчуваю багато, переживаю, з розмови із тими простими людьми виношу часто вдовілля і глибоку філософію життя...

Я більше в домі комісара не була. Втратила майже тиждень часу, а розмова про книжки, літературу взагалі звернула мої думки в минуле, пригадувала дні і впливи моєї першої лектури.

У вигляді панни Жолі бачу погубний вплив і велике значення першої лектури. Але я читала не для хвилинної розкоші і не все, що попало в руки. Справді мати не дуже провірювала, що я читаю; але, мабуть, був у мене одідичений смак, но — і творів таких, які я бачила тепер у пані Аври, в нашій бібліотеці не було.

Читання — це хвилини щастя і мрій, і плянів на майбутнє, а не жах — горячка— омління.

Не було у світовій літературі цінного твору, якого б я коли не читала сама, або не знала про нього з розмови родичів, і то в найранших моїх літах.

Ще перед наукою в семінарії я знала твори як Іліяда і Божественна комедія, Дон Кіхота, Фавста, Гамлета й інші.

Пам'ятаю, як мама з панею Марковською, дійсно інтелігентною жінкою, ждали на фейлетони з повістями Фльобера (Floubert). Його твори з модерним натуралізмом, з холодним помічанням...

Цікавилися також Бальзаком і його Людською комедією (La Comedie humame), яку він — великий режисер — впроваджує на сцену світа в п'ятьсот двадцять два роки після Божественної комедії...

Візіонерським поглядом обняв він круги інферальні, — не менше жахливі, як Дантські...

В романах, пляново пов'язаних одним спільним заголовком, малює Бальзак боротьбу загальнолюдську в її апокаліптичних розмірах...

Але пані, більш ніж батьком (Pere Goriot), тим відновленим королем Ліром (Lear), та іншими героями романів, цікавилися самим автором. Власне шукали, що в літературі чи в фейлетонах часописів можна було знайти про Бальзака і паню Ганську: про його велике розчарування, — по сімох літах листування з тою панею, про його самоту і кінець життєвої драми. Досі тямлю, як жаль було мені Бальзака-автора. Хворий на серце, радився лікаря, чи може піднятися для перегляду своїх творів до нового видання.

Необачний лікар сказав: «Не буде часу навіть перепинання змінити».— 1 той, що рефлекторами уяви освічував глибінь туземного пекла, в одчаю великому скінчив життя — таки при лікарі...

В бабуні — матері мого батька — бачила я і знайомилася з творами французьких авторів, головно тут пізнала я Олександра Діма з його «Les trois mousquetaires» і «Le comte de Monte Christo».

В домі родичів матері я навчилася цінити наші давні книги: Сковороду та інших...

Щойно в домі вуйка Лопушанського бачила я, але в руках служанки, брошури, як Борна. Вуйко, доктор і професор прав — усе занятий своєю фаховою працею. Вуйна — інтелігентна та освічена людина; одначе воліла живе життя, ніж літературу. Якось скептично, чи навіть іронічно відносилася до літератури. Тільки Робінзон мусів бути все в неї на столику біля ліжка, неначе спосіб на сон; простягала руку по книжку, перечитала на будь-якій сторінці кілька речень — і з усміхом засипляла...

І більше вдовілля давав мені зладжений за вказівками Ліннея соняшний годинник цвітів, ніж ціла «Людська комедія» з її хаосом...

І той Hemerocallis fulva (лілієвець іржавий), що о п'ятій годині рано отвирає чашу, і та Nymphacea alba (біла рожа озер), що о семій будиться, і наш крокис (Calendula), що аж о дев'ятій годині розпростирає до сонця золоті платочки корони — і всі інші, що в різних годинах дня і ночі розцвітають, всі вони не мають маски... Тільки ті сотворіння, що грають людську комедію, приневолені скривати маскою лице, з п'ятном жадоби золота і розкоші...

Після лекції з панною Жолею та мимовільним відхилом від дотеперішнього заняття бажаю знову віднайти гармонію думок і чуття.

Мистецькі або наукові твори успокоюють мої схвильовання.

Але тільки коли забуду про книги і людей, і про все, що накинули вони своєю цивілізацією, стаю ближче до правди, чую голоси-накази, навіть вертаються хвилини радісної екстази.

Від природи вчуся більше, як з усяких книг.

Мій труд увесь для людей, але здалека від людей. Затісно, заголосно, за-брудно, щоб душа моя заєдно між людьми вітала...

— Людськість любите, а одиниці ігноруєте? — докоряв мені ще недавно Гордієнко.

— Годі знов кожне серце вдоволити. А проте — де запорука, що зможу людину змінити, звернути до кращого? Вірю, що можу змінити, можу різьбити душу дитини...

XI

Перші два місяці другого курсу скоро минають. Не стало до дальших сцен «інтриганта» — і справа, за яку боролися, програна.

Управитель кланяється і говорить зі мною — спершу в урядових справах, деколи балакає вже і про свої особисті справи: нарікає часто на міське життя, жде тільки на кінець шкільного року, щоб переселитися на село, жити спокійно з родиною, займатися школою і господарством.

— Не хочу більше мати підвладні сили; з тими молодими учителями зазнав цього року багато клопоту. Жаль тільки цього нового будинку; мешкання таке просторе, вигідне; я для себе будував, а доводиться мені тут мешкати перший і останній рік.

З весною виходила на балькон і пані директорова. Ми познайомилися. Вона згадує, що в першому курсі, у днях колотнечі — боротьби, симпатизувала зі мною та боронила, виправдувала мене перед мужем, якого оплутав Гордієнко. Симпатію в неї — як я догадалася — здобула тим, що не вживала «пудру», модної «фризури» — та яскравих — декольтованих суконь. Дуже погано, з погордою говорила про панну Маню. Мені здається, що вона була заздрісна; коли бачила, що муж говорить з панною Манею, підслухувала, або й зараз кликала його.

Нового товариша на місце Гордієнка — пана Супруна — я зразу якось і не запримітила. На наших конференціях все чогось противився моїм внескам та критикував теми, але його слова завваги були заєдно безпідставні, бліді. Якби я була стрінула його в товаристві чи на вулиці, була б не знала, хто це.

Щойно з весною, в тій порі, коли все будиться, збудився і пан Супрун, нечайно, і тоді я мала нагоду його пізнати.

Я мала під своїм зарядом збірки до наук природи і прилади до фізики. Одного дня в часі вільної години між іншими годинами я пішла зробити лад між тим усім. До канцелярії, де були шафи з приладдям, переходилося через клясу, яку провадив Супрун. В клясі учителя не було, діти писали. Мабуть, була тут година красного писання... Перед кожною дитиною бачу знову той старий взірець з плямами.

При таблиці стояв один із найвищих учнів, у руці держав прут. На таблиці виписані назви дітей; котре з них заговорило або обернулося, діставало «криску». При декотрих іменах тих крисок було вже багато.

В канцелярії застала я пана Супруна. Сидів похилений над отвореною книжкою; читав чи думав. Я перший раз уважніше поглянула на того педагога, мабуть, під вражінням, яке викликала його кляса. В недбалому одінню, невеличкий молодий безвусий хлопець, блідий, з довгим волоссям — чомусь нагадував мені постаті з альбому портретів молодих «піїтів» з доби романтизму... задуманий, мов оп'янілий гашишем...

Ми й не віталися, бо і кількома словами ніколи досі з собою не перекинулись. Занята стиранням пилу з приладів, відтак вишукуванням малих шкідників у зільниках, я вже забула, що ще хтось, крім мене, є в кімнаті. Коли враз пан Супрун став переді мною — з проханням вислухати його. А що він виглядав так, наче хотів перед смертю позбутися якоїсь тайни, я відповіла: «Слухаю вас, пане...»

Він давай розказувати мені події свого короткого життя, — ще, мабуть, не скінчив двадцять літ. Представляє себе як відлюдка, мізантропа, знеохоченого, нещасливого, без віри у що-небудь, без ніякої надії на краще майбутнє... Колись бажав найти дружню душу, яка б його розуміла, але між товаришами не знайшов. Навіть рідна мати не розуміла його, не любила...

Жити, як інші молоді люди, не живе; ніякі забави його не заспокоюють. — Огірчений, сумно настроєний, — каже п. Супрун, — прибув я тут напершу свою посаду, де побачив вас, пані, моє фатум... Ваше добре, лагідне лице причарувало мене на перший погляд. Приглянувшись окружению, я запримітив, що ви неприступні, і товариші це мені сказали. їхнє життя вас не цікавить. Ви видались мені вищою над своє окружения. Вашмармуровий спокій, оте вічне захоплення обов'язковою службовою роботою, — це, здається, втеча не тільки від людей, але і від самої себе. Ви криєте тайну. Ваша вдача бурхлива, пристрасна, в деяких хвилинах ваші очі зраджують ваш жар.

Я глянула на годинник і встала, щоб відійти.

— Те, що товариші кажуть чи думають про мене, мені байдужне. Також про ваші здогади тайни та скритого жару нічого сказати не хочу і не можу...

Він просив ще хвилину на докінчення своєї сповіді.

— Я намагався побороти чуття, уникав стрічі, на конференціях говорив як ваш противник... Це не помагало. Я любив вас плятонічно, — та цього довго не можна. Сьогодні скористав я з нагоди: говорю про свою любов до вас і свій замір: гарно було б нам жити на селі при школі двоклясовій: «Dlakochankaі kochankidoseі chatkipustelnika...»

Він розгорівся, був би дальше говорив, але я знову перебила його бесіду. Дійсно мені ціле те intermezzoвидалося смішним.

Входячи до канцелярії з думкою впорядкувати прибори та зразки, я зовсім не надіялась освідчин. Людина, яка досі не говорила зі мною, нараз освідчається. Та я опанувала себе й кажу зовсім поважно:

— Жалую вас за ваші давні і теперішні терпіння. Якби не вірила у ваші слова та якби ви не були українцем, радила б я вам, як лік на вашу нудьгу чи сплін, як «Zeitvertreib» — забаву-флірт із панною Манею. А так раджу працю над дітворою і над собою.

Я не знаю, не відчуваю і не признаю такого терпіння, якого б юність не поборола. Власне молодість могутніми крилами може піднестись над усі невдачі, перепони, терпіння. Ваші давніші терпіння, самота, незрозуміння, духове сирітство — не перечу — може, й були дійсні, але сьогоднішнє чуття— любов для мене — це ви, мабуть, отак видумали... Вчитуєтеся, як бачу, в такі речі, як: «У Швайцарії» Словацького — і, певно, в подібні романтичні поеми, і перед вашими очами стають усякі Беатрічі, Ляври, Юлії, Льотті... Погляньте тверезо — та побачите в мені учительку, що щиро працює над дітворою свого народу. Чар і таємничість іщезнуть... Як рідному братові, дозволю собі сказати вам ще й це: і тепер ваше місце в клясі, не тут, замість віршів — табличка множення. Пробуйте в годинах науки забути про себе і все інше. Поручаю вам працю як добрий лік. Ваші сумніви у щастя людей не вийшли з досвіду. Ваші почування — екзальтація, мабуть, тільки з лектури; ви можете себе опанувати, зрівноважитися, чого я вам бажаю.

Він збентежився. Зразу не міг найти слова; відтак сказав:

— Спасибі за побажання, але це зайве. Мені — бачу — суджена трагічна смерть.

— Вертер! Новий Вертер. Але це вражіння не робить, бо ви вже третій з черги. Мою симпатію здобуде скорше людина сильної волі.

— Шукаєте мужів Плютарха. Дай Боже, щоб ви не розчарувалися, не знайшлися в сьогоднішній моїй ситуації. Великі люди — егоїсти.

— Гадаєте про творців-літератів? І між ними шукала б я спільноти думок, ідеалів, мети, не любови змислової. Життя моєї душі — не є життям хрущика, що кінчить життя на одній рожі... Не така моя вдача. А проте здобуття знання і робота в школі забирають мої сили. Квестія любови для мене не існує. Щоб не лишати йому надії, кажу дальше:

— Раз тільки історію любови переживається: стрічається напровесні легіня з ясними очима, з темними кучерями, стрункого — як мітологічний Нарциз і поетичного, як він: і готова любов. Без пізнання характеру, вдачі, приходить вона з биттям серця, палить крила і забирає багато сліз.

— Хто він був? Хто смів вас зрадити?

— Чи ж я говорю про себе? Говорю про загал смотриків... Забагато вимагаєте, коли бажаєте, щоб я про себе говорила.

— О, я б пімстився за вас.

— Гамуйте свій Дон-Кіхотський героїзм: мене ніхто не зрадив. Мій суджений далеко на чужині, працює для ідеї, яка мені дорога. Може, він згинув у боротьбі, не маю певности. Та, бачите, я зовсім спокійна, спокійно про це говорю. Tempipassati! Бажаю і вас бачити спокійним, відданим праці свого звання. Так. Чи не можемо, як товариш і товаришка, говорити про фахові речі? Чи між жінкою і мужчиною тільки любов можлива? Не знаєте приязни? Пізнаю тут уже кількох, — а всі Дон-Жуани. Учителів-товаришів між вами не находжу.

— Добре вам про приязнь говорити, коли не маєте ні до одного симпатії. Ми не признаємо приязни. Подання оксамітної руки, блиски-батерії очей, магнетичний погляд не заспокоює, а розпалює кров. Любов і подружжя — або ворожнеча і боротьба!

— Я переписуюся з товаришками; все маємо багато тем, наших — фахових. Тут у короткому часі довелося мені зазнати від товаришів тільки прикрощів і зла. А ми повинні єднатися для добра цієї школи. Сумне воно, дуже сумне. Виміна думок, дружба з товаришами праці була б животворним промінням.

— Такі взаємини неможливі. І інші товариші, що заєдно ворожо відносяться до вас, люблять вас. Один зрадив це переді мною, другий завзято мовчить. Забава з панною Манею остогидла йому. Він оглядається за вами, тільки загордий, щоб вам про любов казати. Фахові справи, розмова з обсягу науки чи штуки — це не для молоді. І справи фахові, і штука, і наука — те все добре, але що робити з тим, що груди розриває? Байдужі мені великі речі світа, всі казки про героїв... Раз тільки в молодости сниться сон про кохання...

— Вічна молодість, вічний сон Ендиміона... А я таки бажала б, щоби братам українцям снився сон — про чин...

— Дзвінок. Година кінчиться. Не жду відповіді. Лишаю його в кімнаті.

Дійсно, в тій хвилині я бажала його рятувати, з'єднати для праці в нашу користь.

Виміна думок при фаховій праці була моїм бажанням. Також у новім своїм окруженні я бажала бодай в однім молодім серці розпалити огонь віри, відваги, викресати іскру. З цієї молодої душі — бажала б прогнати зневіру, знеохоту, натхнути вірою: «Ще не вмерла...» Поза особистим щастям ми маємо для кого жити і повинні жити, трудитися...

Після цього визнання Супрун якийсь час не приходив до школи; управитель казав, що має гарячку. А коли приходив уже до школи, зміняв часто свою тактику. Пробував злучитися з товаришами, залишався з панною Манею на розмові, то шукав нагоди зі мною говорити, — коли я мала вільну годину. Але його слова були дальшою піснею про кохання. Часом було мені його жаль і треба було кинути йому кілька слів, але звичайно й у вільних хвилинах я окружалась дітворою, і до канцелярії сама не входила; коли треба було впорядкувати в шафах зразки, брала дівчата до помочі. Не знаходячи нагоди говорити зі мною в школі, старався стрінути мене на дорозі до школи, — щоб, як товариш, прилучитися. В тім часі змінив він свій дотеперішний неохайний одяг на претенсіональний. Свою малу постать приштукував циліндром, на ніс наложив цвікер у золотій оправі, при годиннику начіпив до золотого ланцюжка багато блискучих брельоків, з'явились перстені на руках. Убрання нове; гарнітури часто зміняє. Через ту переміну він тільки стратив і те моє спожалення, яке я для нього мала. Я покинула бажання навертати його на нові шляхи. Наука природи дала мені змогу пояснити цю зміну у вигляді пана Супруна. Я пригадала собі, що з весною самці амфібіїв — як і деяких птахів — зміняють краски, щоб тільки звернути на себе увагу самичок.

Triton punctatus в означений час — ранньою весною — прибирає живописні краски; Rhoden-samarus, дрібна рибка-самець, зміняється весною: по боках його тіла показуються золотисто-смарагдові смуги... Polyacanthus світлими красками і фантазійними рухами звертає увагу самиці, помагає будувати гніздо; але, осягнувши ціль, неначе зі злости за довгі конкури, вириває любці очі, — зовсім по людському... Зміна пана Супруна робила на мене комічне вражіння. І асиста по дорозі до школи зробилася мені немила. Хоч уже весна, вертається ще часто студінь; я в широкому плащі, в хустині, кальошах, він у циліндрі, лякерках, новому весняному убранні. Якась досада протестує в мені проти цієї неволі...

— Вибачайте, але я не дозволяю, не хочу, щоб ви мені товаришили. Недібрана пара з нас... Хочете цим контрастом викликати поговори, чи справити втіху тутешнім паням?

Прискорила хід; та він іде за мною й деклямує вірші: — Фея моя, богине, дівчино оссіянових пісень... — Здурів! Хоч би яка була я етерична, то все-таки в тяжкому убранні, з соткою зшитків, серед калюж міського болота аж ніяк не скидалась на німфу.

— Не терплю неволі! Не доводіть мене до того, щоб я погорджувала вами, сміялася зі зміни у вигляді вашому. Покиньте трагікомічні сцени; ще раз прошу, зверніться до праці...

— Хоч і в цьому чорному плащі, ви являєтеся мені таємною істотою демонічною у вашому капелюсі-рембранді.

— І бурі, і веселки за мною. Говорити, ні слухати про ваше кохання не можу, не хочу...

Невдоволення — досада заволоділа мною.

В останніх днях маю відомости про давніх «вертерів». Вуйна недавно писала, що Льольо, син її стрийка, марніє; бояться, що з нещасного кохання умре. Але ж і камениця лишиться... Також дістаю поштою в'язанки цвітів від пана Теофіля... Його опікунка пані Ленчевська пише розпучливі листи про його аскетичне теперішнє життя, про його студії природи.

— Чому все стають вони, ті «вертери», на моїй дорозі? Чому бентежать мене, забирають спокій, потрібний до праці, хвилюють?... Чи те чуття правдиве, чи уявне, чи говорить тут серце, чи змисли? — стають питання не вирішені. Чи правдивий той біль сердечний «вертерів»? А коли є та любов, що пишеться великою буквою, правдива любов, — чому не розпалюється у двох душах? Чому те божественне явище вбиває друга істота своєю рівнодушністю?

Раджу їм лік: працю, сповнення обов'язків...

Та чи, незважаючи на те, як і на цілий стоїцизм чи й альтруізм, яким обіймаєш людскість, — не ждуть їх хвилини скаженого болю, якого мовчанням не побореш, але таки сягнеш по «цей малий інструмент»...

Любов — це перше право природи; весною перший теплий промінь будить любов... По міських городах цвітуть нарцизи и гяцинти — цвіти самого Аполлона...

Пан Супрун змінявся у ворога, то знов у поклонника.

Зі школи й до школи я вже ходила в товаристві учениці, яка з черги приходила до мене по завдання чи ручні роботи.

Пан Супрун присилав листи і свої світлини.

Його листів, як і листів пана Теофіля, я не читала. Тип «вертера» не будив у мені ніколи живішого зацікавлення, психологічні студії, наче вівесекції, не були мені потрібні. Я сама хочу бути сильною — похоронити примари минулого, що виринають часом із хвиль забуття мелодією: «Згадай мене, милий...»

Сьогодні рада б я скристалізувати, очистити чуття й перетопити його в альтруїзм, який обіймає все бідолашне туземне сотворіння...

Рада б бути сестрою і тим «вертерам»...

А тут заєдно боротьба...

Товариші, що з великого кохання стали ворогами, знайшли новий спосіб дошкулювати мені: знущатися над дітьми з моєї кляси. Справді, коли байдужне було мені все, що про мене говорять, або з чим звертаються до мене на конференціях, так не могла їм вибачити того і дозволити, щоб невинно накидувалися на дітвору.

Всі діти, а найбільш дівчатка, горнуться до вчительки з довір'ям, мов до рідної мами. Чую, що одна тутешня бабуня на питання, чи добра ваша вчителька, дістала від унуки відповідь: «Коби лише ви були такі добрі!»

Діти в школі потребують материнського серця. У всіх своїх діточих клопотах-журбах шукають вони ради-поради в мене; бо ж і де, і в кого тут було їм її шукати? В учителів, які вірили тільки в кару?

— Часто дивуємося, — говорить один з них, — у нас день не минеться без биття, без кари, без крику. А в вашій клясі не чуємо ні вашого крику, ні дитячого. Гіпноза чи чари?

— Ні це, ні те. Попробуйте любити дітвору, і крику не буде. Коли ви на коридорах, на розмові, або в клясі читаєте часописи чи романи, так і діти не можуть вічно без думки переписувати з читанки чи з узорів. Мусять кричати. Чари це щире, тепле, хоч і тихе, слово, теплота серця, жар душі; це — віддача всіх сил дітворі...

— Добре то говорити; в практиці кращий бук. Але дітиська — драби, не бояться; кидаю патиком між них — не помагає.

Так. Діти до учителів не горнулися. А панна Маня?

Ах, як вона між тим дробом-маком виглядала... До неї належали першаки. Це зовсім не та учителька, яку бачить Аміція Едмондо як добру матір між дітьми. її лице зраджує не журливу любов, а щось наче відразу й сором, що найшлася не в окруженні, гідному її. Соромиться, що між бідною дітворою находиться, що деколи доведеться говорити до дітвори по-хлопськи, бо панської мови діти не розуміють. Як дивно добуваються слова з її уст... як боїться, щоб порох крейди не забрудив руркованих блакитних фальбованок. Ні! Це місце не для неї. Тут треба забути про фальбанки та коронки, а стати до праці; пам'ятати про кожну дитину, про все пам'ятати, щоб не ломити, не затемнювати, а підносити душу дитини до світла; тут терпеливости треба, щоб ту дрібноту навчити читати, писати, думати, показати, як тримати писальце; тут треба часто дитину зацитькати, заспокоїти, заговорити, помогти вбратися. Але вона — та учителька з мусу — мала тільки проклін для їх матерей. — Чому в першій купелі не потопила їх? Чому повиростали на її муку?

Товариші за порадою панни Мані написали до заряду школи, що в моїй клясі азиль для всіх збиточників, що я всі діти виправдую, гуртую для невідомих цілей. Але управитель дожидав тільки кінця року і на таке письмо нічого не відповідав. Та, на жаль, управитель не відповів також на моє зажалення: не заборонив знущатися над дітворою моєї кляси, ні взагалі бити діти в їх клясах. В школі запанувала анархія та право сильнішого. Моє чуття бунтується, коли бачу, що дитину карається нагайкою. Я рада б виховувати дітвору без бука і взагалі без кар. Хай привикають до того, що в житті треба сповняти обов'язки без кар. Не вбивати карою в дитині сорому й гідности людини... Хтось уже казав про те: Боги, щоб гординю людини зменшити, сотворили нагайку. Гордий пан землі, високий дух, що знає закони зір, нічим не є так понижений як нагайкою.

Досі я тут не була в такій немилій ситуації, щоб була змушена сказати дитині прикре слово, а не те, щоб дитину бити.

Пізнання індивідуальносте дитини, — не жадання того, що над її сили; заохота, зацікавлення, нагорода — ось і цілий секрет в осягненні гарних успіхів у навчанні.

Нема злих дітей.

Товариші стали нападати на моїх учнів, як бджоли на бджоли з іншого улия... Де котре попаде їм у руки, б'ють та лають:

— Виростаєте на розбишак — гайдамаків; ваша пані не має костура на вас; возьмемо ми вас у руки.

Не можу лишити на перервах дітвори самої ні на хвилину без опіки. Ніби за якусь провину ставлять навколішки на коридорі, або мотузом прив'яжуть, що не можу відшукати й позбирати всю дітвору.

В моїй клясі був дуже бідний хлопчина, каліка. Його кликали з глумом «Печінка». Тип: каліцтво тіла— і жадоба знання... Приголомшений дома, голодний. .. Відколи звернула я на нього увагу, скоро умово розвивався. Справді EllenKey, що опікується дітворою, мимо всього спочуття вагається, чи для добра людського роду не краще б діти-каліки — хворі, лишати на якому Тайгеті, нищити їх, як це практикували у Греції спартани. Та я обороняю хлопця перед нападами панів-педагогів. Хто стрінув хлопця, ганьбив. «Чого ти, найдо, лазиш до школи? Не соромишся, горбачу, як ти зодягнений? Чого тут заваджаєш?» Та він — усе заляканий, маломовний, — нічого не відповідав.

Недавно, на перерві в десятій годині, коли дітвора цілої школи була зібрана на площі, один із панів-учителів ухопив хлопця і поставив на підвищенні, неначе на глум...

В широкій та довгій капоті, — з батька чи старшого брата, в завеликих чоботях, блідий, нужденний, з виразом лиця, прикметним усім горбатим, — стоїть безборонний хлопчина. Сотки здорових, рум'яних, гарно зодягнених дітей дивляться на товариша, регочуться.

Нужда, каліцтво на глум виставлене... Контраст— і те «забагато», що мене все так вражало...

Пару слів подяки панам-педагогам за практичну лекцію альтруїзму і пару слів пояснення дітворі, щоб зле не розуміла панів-«професорів» і не сміялася з бідного каліки, але вважала його за товариша-брата, — закінчили ту дику сцену.

Тут саме, в школі повинна дітвора учитися милосердя. Милосердя повинно бути більше, ніж нужда. Милосердя повинно прогнати нужду з лиця землі...

Збентежились темні — ті, що світло повинні були нести.

Діти моєї кляси від тієї години відносилися до товариша-каліки з великою ввічливістю.

XIII

Не можу зрозуміти своїх товаришів. Ті люди хіба виїмки між апостолами науки. Але чому стрічаю їх на початку своєї служби? Чи контраст ідеалу й дійсносте помагає розбуджувати думки, розвивати самостійність, краще сповняти обов'язки, що для них скидаються на кару? Неможливо, щоб усюди були такі «світлоносні».

Господи! Прости їм; не знають, що роблять. Суди їх діла за їхньою свідомістю. Може, не такі злобні їхні серця, але брак їм самим свідомости.

Знов оживає моя туга за святими ідеалами... Не сміє доля зморозити бажання й золоті мрії моєї молодости.

Бажаю збільшити працю над собою, хочу здобути знання, щоб огненним словом не тільки усвідомлювати дітей, але й таких, як вони...

Чи багато треба, щоб школа одягла й накормила кількох справді найбідніших? Хоч би з доходу вечірків, вистав, які уладжують тут учителі.

Мушу їм про це в найближчому часі сказати. У зорганізованій суспільності має право одиниця жадати помочі, засобів до життя.

Чи своєю нуждою не кличе така дитина, як та придорожна запорошена цвітка-стократка: не топчи мене, але піднеси до світла... Як сумно бачити, що ті, які повинні піднести ту цвітку до світла, догори, власне топчуть, принижують. Дитина може розумом ще й не збагнула, але інстинктом відчула кривду. І звірина чує, хто її гладить, а хто побиває. Сьогодні дитина не скаже вам того словами, але коли виросте, пригадає — злочином.

Використовую кожну нагоду в своїй клясі, — як і при годинах робіт в інших клясах, — щоб та пригода з горбатим хлопцем розбудила в дітях спочуття для людської недолі. Кожна людина має, крім самолюбства, вроджений альтруїзм до розвою егоїзму — або альтруїзму.

Малий, незручний, несмілий хлопець-каліка, що не вміє сказати слова оборони, — то не ідіот. Погляньте з глибшою увагою на його сумне лице, задумані очі; він навчить вас думати. Це не ідіотизм, це нужда.

Дайте дитині їсти, заспокійте перші потреби — й розбудиться душа дитини. Цілі дні проводить чорним сухарем, а лишене без освіти — на що виросте: на діда — чи на розбишаку?

Таке нетактовне поступовання учителів може хіба вбити зародок альтруїстичного чуття в серцях дітвори, окруженої морем темноти, грубости, нужди. Я хотіла б бачити людей згуртованих в якомусь товаристві, що зветься «Харітас». Лігу доброти створити хотіла б...

Дістаю від дітей багато гарних городових цвітів, що тепер весною розцвітають: фіялки, нарцизи, а далі вже і бози, півонії. І горбатий хлопчик рад би виявити вдяку пані учительці; та звідки цвітів дістати йому — дитині бідної комірниці-зарібниці? Городів не має, а спромоги піти на луги, в ліс також немає. Однак щоднини приносить мені цвіти, на які інші діти не дивляться: приносить стократки, морончики, що ростуть на оболоні біля хати, де мешкає, і при дорозі, якою йде до школи.

Пилом вулиці вони покриті, сірою конопляною ниточкою пов'язані. Я за кожну в'язаночку дякую йому, ніколи не лишаю її на шкільному столі ані не викидаю. Коли дівчатка відносять до мого дому гарні китички гвоздиків чи троянд, я сама беру кілька морончиків, пов'язаних сірою ниткою. Придорожні запорошені стократки, з пелюстками неначе окривавленими, жертвовані в доказ дяки... Що ж більше могла дитина здобути? Вони говорять про його серце більше, ніж букет беззапашних камелій, на дротах, штучно уложений... І ця дитина подібна до того найбіднішого цвіту...

Худа бліда дитина дивиться в ситі обличчя, а все ж не воно повинно соромитися своєї нужди, але ситі громадяни, педагоги, що уладили «видовище» — демонстрацію. Здається, житиме в моїй пам'яті все і та сіра порошина, атом людства, і ті учителі... А стократки, морончики? Чи справді ті цвіти мені милі? З часом стали наймилішими, стали символом. Між усіми ростина-ми народ стократок найдрібніший, але його живучість велика. Перебувають хуртовини і морози, цвітуть майже цілий рік. Окрайчики пелюстків у пуп'янках, уже окривавлені в боротьбі за існування, тривають, покривають широкі простори оболоння...

Дорогі мойому серцю квіти тепер заєдно у фляконі на крайчику столика, де працюю.

Від весни мешкаю в домі біля церкви, в затишній вулиці. Зараз близько оболоння, річка і міст, стежка поміж корчі тернини вгору, де в лісі самітна капличка святої Покрови. Манить мене те тихе чарівне місце, де не стрічаю нікого, та небагато лишається мені часу на думки на самоті.

Хочу пізнати хати, де живуть мої учениці та учні, хочу знати, в якому окруженні й гаразді живуть діти. Чи моє слово поради не причинилось би до кращого життя хоч би такої бідноти, як горбатий Івась...

Поволі познайомлююся з мешканцями Оболоння і Заріччя. Відтак пізнаю Загатник і Замлиння. Замлиння — найгарніша частина міста, як село: велика лука Козакевичів простягається аж до дороги, при якій стоїть наша школа.

Між нашими є тут родини німців-євангеликів, навіть одну доріжку називають: Hohlweg.

Доми й обійстя колоністів-німців удержувані гігієнічно. Дітвора чисто одягнена і добре відживлена. Між старшими і дітьми бачу національну свідомість.

Діти говорять по-німецьки; нашу мову розуміють і можна з ними розмовитися. А коли я питала дитину в клясі, чому при молитві не хреститься, вона гордо сказала: « Я ані русин, ані поляк, я німець-євангелик».

Родичі і діти тих родин відносяться до мене з довір'ям і симпатією; здається, задля мого німецького «названия», а також тому, що розумію їхню бесіду і нею говорю. Німки оцінюють також те, що вчу дівчат ручних робіт: вишивання, роблення цвітів і т. п. Досі в тутешній школі не вчилися дівчата ручних робіт.

Німці консервативні: привикли тут, що діти вчилися в українській школі, дома говорили по-німецьки, а з сусідами по-українськи, тепер були огірчені зміною викладової мови. Всі пані Вільгельміни й Елізи говорили, щоб дальше було, як бувало: Soll alles bleiben, soll man weiter ruthenish reden, — це була наша спільна турбота, і наші міщани були консервативні: тоді не хотіли зміняти мови і одягу на панський міський не зміняли.

Часом при тих оглядинах стріну панотця Дзеровича.

Звертаю увагу, що Бібрка не має читальні «Просвіти», та прошу, щоб покищо дозволив отворити читальню в будинку, де була колись церковна школа.

Лишається ще оглянути Загір'я ген до жидівського цвинтаря й дороги до села Стрілок.Час минає скоро. Весна скінчилася. Я зі здивуванням побачила косарів на великій луці Козакевичів... Не стало золотих козельців, синіх незабудьок, ні стрілчастих яснівців, що їх тут дітвора називає «бузьків вогонь».

XIV

Наближається гарячий час жнива. Кінець шкільного року.

Серед труднощів, різних невзгодин кінчиться перший рік моєї шкільної практики.

Шкільний рік 1881/2 минув, як вода, що спливає по потоках,— скоро-скоро.

Дивлюся — думаю...

Рік обов'язків... Чи добре сповнених?

Не знаю...

Не маю тут нікого, хто б порадив, сказав слово... Знаю тільки, що я бажала сповняти обов'язки добре, робила, що могла і як уміла.

Минув і рік моєї крилатої молодости, з якою добре мені, яка сягом своїх крил рада б обняти все... яка прощає, забуває зло...

Надійшов і день іспиту.

Панна Маня, вчителька першої кляси, стає перша до попису.

Убрана, як модель найновішого журналу мод, в легкій рожевій сукні, декольтованій в сагге, в білих рукавичках, зі штучними цвітами в припудрова-ному волоссю.

З усміхом зверталася туди, де позасідали різні впливові матадори з урядової верстви.

Діти тільки дуже несміло, тихо стали складати букви у слова; а котре певніше читало, сувало пальці то вище, то нижче по книжці: читало з пам'яти.

Вона — учителька — не добачувала того. І в численні до двадцяти, що для першаків було обов'язкове, помилялися, і чисел не уміли написати.

На усміхи учительки ніхто не відповідав усміхом. Звичайно, тут хами-міщани засідали, а вони на красі не розуміються.

Ні для дітвори, ні для пані учительки ніхто не знайшов слова признання.

Зате хтось із гостей досить голосно запримітив:

— Декольтована красота зі штучними цвітами і рум'янцями на лиці не повинна стояти перед дітьми, учити їх правди життя...

Тепер треба було до іспитової залі впровадити мою другу клясу. Я схвильована більше, ніж у дні своєї матури, бо тут доводиться доказати, чого научилися діти, нам повірені. Священик, що либонь запримітив моє збентеження, приговорює, сміється: «Нічого не поможе. Тепер ви, паннунцю, мусите дати доказ вашої праці, треба перейти огневу пробу...»

Діти чекали в бічній залі, всі чисто одягнені. Дівчатка, в барвінкових віночках, мережаних вишиваних сорочках власної роботи. Після збірної молитви священик питає релігію. Бачу, що діти відповідають добре і сміло. І без тривоги беру з дітьми уступ із їхньої читанки «Збіжжя», наче б я була сама в клясі на щоденній годині. Діти розпізнавали з природних зразків всілякі роди збіжжя і вміли відповісти на питання практичного пристосування. Родичі-міщани, для яких рільництво було тут таки най важнішою справою, слухали уважно, що дітвора знає про збіжжя. Дехто сам питав, або сказав дітям дещо зі свого досвіду.

Після вимог тодішніх іспитів треба було вже в другій клясі питати з граматики і рахунків, а також із бувальщини, і замість передп'ястовських легенд діти оповідали про княгиню Ольгу і хрещення Руси.

Та тут мої товариші спробували ще раз мені докучити: посідали між дітворою і наче б зі щирою допомогою підповідають не влучно; властиво, хотіли публіці показати, що діти самі не вміють відповідати.

Та я подякувала панам за поміч і просила, щоб усіли між гістьми та не баламутили дітвори.

На закінчення — деклямація і спів, оглядини вистави робіт і задач, і діти дістали від предсідника нагороди: гарні книжечки і образці. Мені дісталася подяка родичів міщан і предсідника місцевої шкільної ради.

День перемоги. Жниво з цілорічної праці — на ниві шкільництва.

*

У відповідь на звідомлення з іспиту — з волею опінії — перенесла Рада Шкільна Окружна панну Маню й усіх моїх товаришів. Пан Супрун повторив ще свою сповідь. Чи ж я могла щось інше сказати тій людині, як звернути його до праці?

Від'їжджаючи, прислав мені свій пам'ятник: двадцять аркушів, дрібно записаних. Хоч українець, писав по-польськи, з тих самих причин, що й Гордієнко. На першій картині читаю:

«Kilka chwil z zycia nieszczesliwego posviecone w czesc wiernosci dozgonnej mojej najdrozszej, ktora blaskiem zacmila wszystkie gwiazdy na firmamencie niebieskim, przewyzszyla slonce wdziekiem kwiaty і slowiki...» Я це перечитала— і кинула пам'ятник між старі рукописи, папери. Читати вже не було в мене настрою, ні часу... Верх пересади... Для панни Мані перенесення прийшло в сам час; гадаю, може й пожадане. Через скандал вона тут неможлива. Перед іспитом спровадилася до панства касієрів. Пан касієр хотів мати учительку для доні, хоч дитина мала щойно п'ять літ. Пан касієр був, мабуть, сам інтересований, бо побив і викинув котрогось з поклонників, що вікном дістався вночі до покою панни Мані. Пані касієрова ще тої ночі викинула всякі коробочки, пуделка і куфри панни Мані.

З цілого елегантного шкільного збору лишилася тільки я. Свобідно під час ферій продовжую свої студії, порядкую записки, очікую нових товаришів і з ними нових досвідів.

Як воно дальше не було б, здається, запалу до праці не втрачу...

ЗАКІНЧЕННЯ

Два роки пізніше, коли бував у мене Франко, з моїми рукописами забрав і той зшиток пана Супруна. Написав навіть на верхній картці: «О milosci, lamiesz kosci, Nich ci nikto Nie zazdrosci», Діялект... Іронія. Але сліди перечитання полишилися в «Зів'ялому листі».

Я щойно тоді, коли Франко звернув увагу на картки, писані Супруном, перечитала їх, на жаль, пізно. Не знаю, чи, може, справді і він скінчив, як Вертер. В учительськім шематизмі не було більш його імени. Шукали, писали за ним тутешні купці — найбільше кравець Туна, в якого пан Супрун у днях манії убиратися брав гарнітури. Але нічого про нього не довідався.

Досада, хоч і жаль людей, що не вміють виповнити життя. Незважаючи на мою довголітню блуканину, лист зберігся, хоч багато з моїх рукописів пропало. Може, через слова Франка, — одного з мужів Плютарха, як пан Супрун називав літератів, — я зберегла той лист...

Про товариша з першого курсу п. Гордієнка згадує Франко у своїм листі: «Був у мене Гордієнко, великий ваш поклонник...»

Бачила я ще Гордієнка, коли була учителькою в Дрогобицькій окрузі.

Для нашої літератури таки нічого не зробив.

Першого вересня 1884 року шкільний дзвінок покликав дітвору й учителів до нової праці...

Я лишилася при тій самій школі, де вчу від 1881 року. На жаль — бачу й ті самі ворожі лиця Савицького і Костецького. Власне, від них замість товариської помочі-поради довелося мені минулого року зазнати багато перешкод у навчанню дітвори та пристрастей.

По коридорах та клясах — глота й гамір. Зібрана дітвора має про що балакати, тільки затривожені першаки мовчать.

Ходжу й я по довгих коридорах, заглядаю до кожної кляси.

Ні! Ніде тут нема для мене місця, — думаю. І неначе холодом овіяло мене. Мабуть, тому, що не бачу тут більше тих моїх дітей, що їх я досі вчила, що їх любила— і вони мене любили... Вони сюди в ті мури не ввійдуть більше... Життя буде їм школою... Коби тільки доля берегла їх, сердечних, від зла!

Прочуття, ти — скарб жінок, ти — ключ поетів, ти в цю хвилину мною заволоділо. Я не знала, що, де, як... та чула, що тут не залишуся, що жде мене якась зміна.

Шкільний рік почався.

Наш реґулямін у п'ятій главі §43 забороняє всякі переносний на бажання учителя, а влада хіба (хай не приключається) на випадок переступства дорогою дисциплінарки переносить учителя на іншу посаду.

Шкільний рік почався — як звичайно, богослужениям, відтак учительською конференцією.

Управитель школи представив учительському зборові пана Сєлінського, призначеного окружною Радою на місце Гутовського. Ми знали перед кінцем шкільного року, що його шкільна Рада перенесе, або цілком звільнить із служби; це й належалося йому — за недбайливість у виконуванню учительських обов'язків, а ще й за неморальне життя.

Тепер по доконанім факті управитель повідомив про те наш збір урядово. З доручення влади відчитав догану і перенесення Гутовського — як пересторогу для вчителів, а властиво, для укінченого семинариста п. Сєлінського, щоб не йшов слідами свого попередника.

На черзі конференції того дня було приділення поодиноких кляс учителям.

Управитель з чемности, якої відмовити йому не можу, запитав мене першу, котру клясу бажала б я провадити. Я знала, що кожний з товаришів рад би вчити дальше своїх учнів, тому рішилася взяти осиротілу по Гутовськім другу клясу. Хочу нагородити дітям минулий рік, в якім не мали ні наукового корму, ні помочі в їх інтелектуальному розвитку.

Савицькому, що мав минулого року третю клясу, належалася тепер четверта. Однак управитель приділив йому першу, найчисленнішу з усіх кляс. Виправдує те приділення тим, що Савицький найстарший та найсильніший зі збору; перша кляса цього року числом велика. А що приділення кляс належить до управителя, то і спротив до окружної Ради не придався б на ніщо.

Це зарядження було для Савицького громом із ясного неба. В четвертій клясі були діти й деяких урядників, і за приготовления їх до гімназії сподівався Савицький окремої винагороди від родичів. Гордість Савицького була понижена...

І пригадався мені минулий рік, коли то Савицький на конференції сказав своє «veto» проти того, щоб я провадила четверту клясу. Вже перед кінцем шкільного року говорив моїм учням: « Пані в четвертій клясі не буде вас учити, є нові мапи, яких вона сама не знає; візьму я вас, гільтаї, в свої руки. Буде біда!»

Не попалися — славити Господа! — мої учні в його руки. Звичайно учительки в мішаній школі вище другої кляси не вчать. Однак я взялась за те діло. Бажала доказати, що лагідністю і працею більше може осягнути учителька, ніж учитель-ремісник буком і погрозами.

Управитель і тепер пропонував мені взяти четверту клясу, Сєлінському хотів дати другу; але я вже лишилася при другій. Завелика була б перемога: Савицький ще жовтачку або удару дістане; адже він такий біснуватий.

Я все привикла платити ворогам чемністю за їхню злобу. Та це, мабуть, їх ще більше лютило; їм треба людини, яка б мірила їхньою мірою, боролася їхньою зброєю...

По конференції я ввійшла до кляси, яку сама вибрала. Поглянула на моїх нових малих учнів, як полковник дивиться на новий полк, бистро, цікаво, щоб оцінити його, відгадати, чи дасться йому ним здобути твердиню та славу. Дивлюсь, пізнаю, думаю: чи легко буде мені нищити мури незнання, чи легко буде добуватися до світла правди?

Нічого надійного— захопливого не находжу. Моїм жовнірикам перші вправи зовсім чужі. Кажучи мовою «наукового пляну», діти не були приспособлені до «mysleniaі nalezytegowyrazaniasie...»

Діти міської бідноти — погано замаргані — не вміли ні читати, ні по-людськи слова сказати. Неохайні жидики, непосидющі дикі пастушки, здається, перший раз переступили пороги школи.

У всьому— сліди недбайливости мого попередника. Клясифікація не скінчена. Не знаю, котрі діти завернути до першої кляси. Самій треба дітвору клясифікувати.

Досліди вельми сумні. Як ті «катеринки» вигравають свої арії, отак і діти читають із букваря, що їм скажу — і «со-ло-ма» — «са-ла-ма-ха», і «зять», «дяк», — усе те знають. Дивлюся. Даремна втіха. Вони щебечуть з пам'яти, але з таблиці написаного слова, букви не вміють перечитати, «ніже титли, ніже тої коми...». Всіх треба б відіслати до першої кляси, так тоді в цьому році другої кляси не буде? Зле. Усіх лишу.

В першому півроці навчимося з букваря читати, відтак підемо дальше.

На цьому пізнанні учнів, репетуванні та повторенні самих початків минає перший тиждень, минає другий.

На мою журу— думки неслухняні кудись то дальше летять крилаті... Душа мов ладнається до нового лету, до дальшої боротьби, немовби знала, що не тут уже поле її праці...

Моя душа вічно бажала чогось, чому могла б віддатися ціла... Тих, що їх я любила та в їх очах бачила любов і довір'я, не стало. Тут, перед собою бачу грубий матеріял, який треба щойно обробити, обтесати з перших ломів... розбудити, огріти теплом власної душі, як той Пигмальйон, щоб можна бути в контакті з їхніми душами, порозумітися— провадити їх вище, любити їх... Поволі... Скільки праці це вимагає... За рік, за два, може, вдасться мені виховати їх на моїх, на любих моїх учнів... Та тепер при всьому труді ведення цієї кляси я бажаю чогось, що було б хоч трохи вдовіллям душі. Оглядаюся. Ах, знаю вже...

По годинах біжу з поверху, де була моя кляса, і кажу сторожеві просити пана Сєлінського до шкільної канцелярії.

В першому ентузіязмі, мабуть, я висловилася незручно. Пан Сєлінський не зрозумів моєї бесіди. Здається, думав, що шукаю розради, що мені не йде тут про науку в його клясі, а шукаю нагоди стрічатися з ним...

З комічно-впівналяканої — впівзадоволеної фізіономії молодої людини та з поклону, який зраджував усяку готовість, я догадалася, що пан Сєлінський зле мене розуміє. Не показую йому, що пізнала його думку — помилку, але не відчуваю до нього за те гніву; адже він ще зовсім мене не знав. Не знав, що я була загорда, щоб говорити з товаришами про що інше, ніж те, що входить в об'єм педагогії. Не знав, якою авреолею вищости ідей окружала я своє «я», яка глибока пропасть розкривається між мною і кожним із них... Я ж піднялась учителювання наче святого діла, для ідеї та з замилуванням; а вони — ті, що я досі пізнала, були невдачники на хвилях життя, прогнані з середніх шкіл, які вважали учительський стан за одиноке ще становище, за азиль для себе. Ремісники, що виконували свій обов'язок несумлінно, тільки задля шматка хліба. Дотеперішні товариші змінялися тут майже кожного півріччя — або й утікали самі звідси; кожен із них, де міг, перехоплював інше місце, де трапилося: в театрі, на пошті, в податковому уряді, при залізниці і т. п. Шукали легшої служби, ніж ця на ниві шкільництва. Він не знав, я ж і нікому не сповідалася, що не думала ніколи шукати в мужчині предмету любови; я боялася, щоб не втратити ні частини серця, яке бажала ціле віддати дітям мого люду...

Коротко вже, але ясніше сказала я панові Сєлінському зовсім серйозно, що предметом, якого я вчу із замилуванням, є українська мова, що хочу вчити в його, тобто в четвертій клясі, української мови, а він хай візьме в мене руханку. Візьму й більше годин, як визначує розклад науки, щоб діти в останньому році науки скористали більше та пізнали дещо з цінностей рідного слова.

— Радо пристаю на цю заміну; мені, полякові львов'янинові, трудно доводиться говорити, не то вчити руської мови.

Вечором того дня найшлась я сама на горі за містом при каплиці...

Дивна сила привела мене туди.

З дисгармонії чуття, з вирування думок забажала я повернути до рівноваги — до холоду ялиць і тишини, яка тут царила... Як ранена серна, шукала я покріплення у холоді, в тиші й тіні... Кінчився ясний, теплий ще вересневий день.

Поволі сутінь покривала пусті поля і місто в долині, замкнене півкругом гір. Лябіринт чорних дахів ринку та кривобоких хат передмістя щезав у синявій хмарині мряки та диму...

Хмарини вкривали все, що було брудне, криве, погане... Та я занадто добре знала, що криється під тими хмаринами; я ж мала досить часу прислухатись до живчиків життя житців тих хат, і коли я дивилася на ті хати, відчувала у своїх грудях болючу рану. Я бажала тоді утікати, або чогось такого, що очистило б, спалило все, що в них було брудне, гниле, погане... І мої очі спочили на будинку школи.

Коли хати щезали в мряці та димі, школа одинока пишалася на узгір'ї...

Останні проміні сонця обливали її рожевим світлом, золотили.. . мурава біля школи шмараґдом тліла...

Очі спочили на будинку школи— душа згадувала всі вражіння, які переживала від часу, коли перший раз станула я на його порогах. Багато терпінь, докорів прийшлося перебути, але і ясних, святочних хвилин перемоги, хвилин власного вдоволення багато...

Потопаючи у спогадах, я й не оглянулася, що сонце спочило, і моя люба школа теж потонула в морі мряки. Місяць обливав таємним світлом самітну каплицю. Живичний запах ялиць розливався повітрям, як їхній шум переймав тугою... тривожив...

Дорогий та зрадливий мій куток, мій гай... втягав мене в круги мрій... Хвилюють мрії в душі... і я — не знаю, де я і хто я... Здається мені, наче б я жрекиня — у святім гаї...

Так радо б я залишилася тут, на тій вершині, осяяній сяйвом таємним, та ніколи не вернулась до гіркої дійсности... Так радо забула б я про все і про всіх... линула б, як та синя мряка... щезла в морі нестями, — розплилась у вседенній... Ой, та чи ж жила я коли? Чи живу тепер? Чи аж визволена з оков тіла, житиму? Що сон, а що ява?...

Питання хвилюють душу: що я? Атом, що летить невтомно до якогось величавого сонця, та в одно стручують його в темноту й холод?... Мільтонів-ський ангел, що торкається краями крил противних світів.. ? Вічний протест проти самоволі, терпіння всіх віків і всіх людей — зачароване в однім серці? Питання і протест, боротьба добра зі злом? Чому в душі моїй замкнено стільки краси і призначено ступати по смітниках? Чому блиском-жаром душі не дозволено мені огріти, окрасити життя тих мас нуждарів, вести все до ладу-гармонії на вершини?...

«Кілько дум тут переснилось...»

Скільки ж зітхань з болячої душі відлетіло...

Пізно-пізно... Тільки сині мряки, мов Осіянові тіні, підносяться у лісі, хитаються... блукають...

— Прощай, місце моєї самоти... святих надхнінь... віщих дум і видінь віри — так, усе-таки віри непохитної в поступ добра... Прощай, місце терпіння — сумніву про все і всіх... і нового скріплення віри... відродження неземного щастя... Прощай! Щось мені каже, що більше сюди не зайду, тільки думками заєдно вертатимусь...

Я плакала. Ніяка сила не могла б тих сліз спинити... це були мої останні сльози... Серед усіх невзгодин, що ждали мене, я не могла плакати.

На власне горе сліз, либонь, не стане ув оці мому...

II

Другого дня рано перед наукою я говорила довше — перший раз у цім шкільнім році — з управителем школи. Добре нам, що наші кляси в сусідстві обидві на поверсі. Він, занятий управою школи, часто потребував заступства, або хоч догляду над дітворою, а я — його поради. Між нами була товариська згода, — без тіні того сервілізму, який буває між начальством і підвладними; нас єднала думка — мета тих, що трудяться свідомо і щиро при однім ділі. Думка, яка українців єднати мусить, повинна...

Усе, що здавалось мені невідповідним, казала я йому у вічі, а його добрі завваги я радо приймала. Ще в минулих роках я мала з ним суперечку про валєнродизм, себто, по-нашому, мазепинство. Мені проворність, хитрість не промовляла до душі. Між своїми й чужими я хотіла і все хочу бути однакова, явно й відкрито хочу ділати, як дитина України. Ми тут більшість, ми маємо право бути собою... Він — педагог-фахівець із вищими студіями; його управительство в цій школі тільки для пізнання шкільництва, його жде інспектура і дальші аванси... Через те він обережний, хоч і щиро відданий свой ому народові. Він гадає, що в наших умовинах поки що добре бавитися в валєнродизм, а я все говорила: «Якби так лише всі згідно, сміло та отверто ділали, як України діти, було б краще».

Та сьогодні ми говорили про інші справи.

Управитель радий, що позбувся лінивого Гутовського, з Сєлінського буде незлий учитель. Має надію з кінцем півріччя позбутися й Савицького; без того авантурника можна буде спокійно трудитися для добра школи. Дальше вибираємо теми до відчитів для ширшого громадянства на осінній сезон. Дохід із відчитів і вистав буде на харч і одіння для бідних учнів нашої школи. Мої мрії перетворяться в дійсність.

І ще одна радісна вістка. Місцева шкільна рада дає свою згоду розібрати будинок давної школи. Процес за той будинок почався тут славно ще в першому році моєї практики. Радію і пляную на тім місці город і цвітник; управитель годиться на те. Можу плекати цвіти, як тільки хочу.

— Будете мати тут навіть ваші любі «Rosa thea», — каже управитель.

Тішуся заздалегідь... Та ще по розбірці старого будинку розкривається вид на луг Козакевичів, той весною рожево-золотий луг, на млин і на гору, де між соснами окривається моя каплиця.

Все усміхається... Поезія і краса при трудах тут — у хвилинах відпочинку...

З полудня тієї днини йду, як звичайно, перед другою годиною, до школи. Дівчатка ждуть мене перед брамою з китичками багрових далій. Ховаються, біднятка, з цвітами, щоб Савицький не заздрів та не забрав їх їм. Він, як тільки побачить у дітей цвіти, кричить заєдно: «Повбиваю вас, як будете зносити це хабаззя».

Але сьогодні маю багрових далій багато, багато — і діти зі мною, і сонце осені, так ясно ще світить — і я веселіша, як усе, йду по сходах до своєї кляси.

На горішнім коридорі, спертий об рами вікна, управитель, здається, дожидає мене. Дивлюся, він блідий. В руці тримає звій паперів. А коли діти ввійшли до кляси, каже:

— Сумна відомість. Ви, пані, перенесені до села Стік.

— Що? До Стік? До села Стоки? — повторяю поволі ці слова та відновлюю в пам'яті вид того села.

В травні, мабуть, на Теплого Миколи, була я на храмовім святі в селі Стоках. У весняному розцвіті село гарне. За селом, вище на узгір'ї, близько лісу церковця... Тямлю: багато людей бачила, багато молодих дівчат у гарних вишиваних одягах. Бачила: престол цвітами гарно прибраний під блакитним небом, бо церква невеличка, а люду багато. Чула жарку проповідь. Священик накликував народ до тверезости та просвітної праці...

Тямлю: на «Гучок» ми ходили чудодійну воду пити. Рідко можна де знайти таку чисту, цілющу воду.

По Службі Божій були ми з панотцем Штогрином та його дітьми у війта.

Між іншим говорено: про потребу засновання школи. Війт тоді згадував, що громада зобов'язалася побудувати до трьох літ шкільний будинок.

Пригадала я те все, і кажу до управителя.

— Це неможливе: в селі Стоках нема ніякої школи.

— На жаль, — та, на велику шкоду для цеї школи, — це правда. З болем серця мушу вам подати цей декрет. Гутовський знов сюди вертає. Дійсно, щось неімовірне, жахливе.

Управитель, бачу, це незрозуміле зарядження шкільної влади відчуває прикріше, ніж я сама. А я ще не вірю.

У цій же хвилині чуємо на долішньому коридорі веселий сміх і голоси панів учителів, між іншим і голос самого пана Гутовського.

Звідкіля він так скоро прибув? — думаю, і біль аж тепер стрілою врізався в моє серце.

Хвилина... Звичайний спокій вертається, бо бачу, що Гутовський і Савицький ідуть до нас.

—Буду в вас по шкільних годинах, чей же знайдеться дорога... А то і я тут з тими дикими наймитами, не...

Не докінчив. Його лице змінилося в холодне, суворе, урядове, коли ті пани наблизилися.

Гутовський з найсолодшою усмішкою тільки низенько кланяється управителеві й мені. Савицький з жестами кепського актора приступає до мене:

— Приходжу прощати вас, достойна пані, в імені товаришів. Нечувана несправедливість — як можна...

— Звідки ж ви маєте інформації? — не даю йому кінчити його злобної бесіди. — Я кондоленцій не приймаю. Самостійно і на селі вчити — це ж давнє моє бажання.

Відчиняю клясу, щоб дітворі сказати кілька слів:

— Любі діти, бувайте здорові. Повернувся пан учитель, який учив вас минулого року, будьте чемні і здорові.

Діти остовпіли... Замість привітати свого першого учителя, відізвалися глухо неясним протестом: с! Але я вже спішуся до канцелярії, щоб дістати з рук управителя декрет та віддати каталог, дневник, бібліотеку, а також природничий кабінет, що був під моїм доглядом.

Відходжу скорше, заки не заволодіє мною безсилля.

Стільки змін, стільки поганих і бурхливих хвилин довелось тут перебути, а тепер, коли стало ясно, мушу покинути цю школу.

Жаль, немов за утраченим раєм... Та я кидаю свій рай, не оглядаючись за ним, щоб товариші — вороги світла — не бачили заломання мого духа...

Тяжче було б мені покинути цю школу, якби в ній були ще перші учні мої...

Вістка про моє несподіване та неоправдане перенесення блискавкою облетіло місто. Я досі не знала, що маю тут багато признання. Навіть ті, що звали мене «московкою» або «хлопоманкою», були, здавалося, здивовані, хоч, певна річ, раді. Шовіністичній партії аптекаря я була все не на руку.

Та найбільше зворушувала мене занедбана міська біднота що складалася з наших людей, а також із жидів та німців-колоністів. У тих останніх я все мала симпатію: щось свого, рідного бачили вони в мені. Ті бідні люди просто відроджувалися.

— Пани забрали нам вас, бо ви наші, не гоноруєтеся ввійти до низької хати; ви щирі, людяні для нас і для наших дітей. Ви не білите лиця, не прибираєтеся, як вони, не буваєте на комедіях цих панів, не забавляєте їх так, як Гутовський, що сміх із себе валяв — то як п'яний «млинарчук», то як «Сатана в бочці»...

Люди бачили, що мене покривджено, але зі мною враз і їх; і я терпіла більше, бо вже не тільки особисто. Я кривджена — це кривджений люд. Як одиницю цінить влада, так цінить і загал, ціле громадянство.

Багато впливових людей з інтелігенції, нашої і жидівської, писало в цій справі приватно до деяких шкільних радників. Місцева шкільна рада і громадська, в якій теж наші становили більшість, вислали спротив проти мого перенесення до краєвої шкільної Ради, до сойму, а навіть до самого міністерства освіти.

Дами, що я їх і не знала, почали акцію в моїй обороні. З-поміж них— молода й гарна жінка повітового лікаря, жидівка, рішилася сама поїхати до Львова, з повною вірою перемінити все на добре.

Місто неначе полум'я обняло. А Гутовський дивився на той рух із питомою йому усмішкою блазня; ще й був дуже ввічливий, — а може, тільки прикидався таким, бажаючи хвалитися, бо остерігав, щоб «Ради» й депутації та приватні одиниці не трудилися даремне. Змінити нічого не змінять. І коли він зрадив урядову тайну, можна було сподіватись, що спротив дійсно нічого не поможе. Тільки предсідник місцевої шкільної ради ще не тратив надії.

Розказує дещо з життя Гутовського в минулому році, говорить про скандали, про які до мене, не цікавої на позашкільне життя товаришів, чутка не доходила.

Гарний сміхунчик, був у минулому році невідступним товаришем-любимцем комісара пана М... Якби так коханцем пані комісаревої, не була б це дивна річ. Пані комісарева молода ще, а Гутовський гарний, гладкий усміхнений хлопчина... Довго мучилися люди над розв'язкою тієї загадки, що саме єднає Гутовського з домом комісаря; довго говорили потайки про скандальні речі, про які в товаристві не говориться, як гомосексуалізм... Та знали певно всі тільки те, що Гутовський товаришить комісареві на всіх бенкетах, гулянках, у всіх подорожах на премієру і т. п., що вбирається як барон, має боброве футро та все нові гарнітури, що за друге снідання платить по десять корон та що таке люксусове життя з платні учителя неможливе.

На ділі, здається, була тільки шляхетська бута комісаря, збанкрутованого дідича. Аристократ, не живе з ніким з урядовців; розганяючи великопанську скуку, оплачує останками свого колишнього маєтку блазня й товариша своїх гулянок...

— Сумно, що для такої людини, для учителя без покликання та кваліфікації мушу зробити місце, і мішана школа лишається без учительки, потрібної хоч би до науки робіт.

— В рекурсі, — каже предсідник, — цей момент підкреслено, як і те, що для добра самого Гутовського не годиться його тут лишати. В іншій місцевості він міг би своє ледаче життя змінити...

— Не розумію тільки, чому окружна Рада з кінцем шкільного року забрала Гутовського в дорозі дисциплінарній, а тепер знову вертає його на те саме місце, та чому, коли так конче було треба, не перенесла ц. к. Рада котрого із панів учителів?

— Гутовський виїхав на час ферій з комісарем до Карльсбаду, а коли в половині вересня вернувся, ні трохи не журився тим, що втратив тут місце учителя. Його меценат комісар М. звернувся до самого президента Ради краєвої з жаданням привернути Гутовського. Той пан зв'язаний довгом вдячности (ще як студент був на удержанні пана М. ) вволив волю комісаря, написавши на своїй візитівці кілька слів до інспектора нашої шкільної округи. Кого звідси викинути? Таки партії аптекаря — до якої і комісар належить, — ви, паннуцю, не на руку, отже комісар мусів про те з інспектором говорити. А до того ви — тиха працівниця, — думали, що про свою кривду говорити не будете... А з учителями не те. Такий Савицький старший і загонистий, той і силою п'ястука готов пімститися. Другі, може, теж протеговані...

Щоб скорше довідатися, як справа скінчиться, поїхала я до Львова до інспекторату (львівська заміська округа).

На мою заввагу, що в селі Стоках нема ні будинку відповідного на школу, ні мешкання, і я з хворою матір'ю не можу бути без відповідного мешкання, інспектор відповів ляконічно:

— Вільно пані не прийняти цеї посади.

Понурий, як усе. Голову похилив над актами.

Я комедій, — властиво, трагічних сцен, — не привикла грати перед людьми, просити, плакати не вмію, не хочу... Без дальших слів спокійно виходжу з бюра інспекторату.

Почуття кривди врізується глибоко в серце, хоч і виправдую його сама перед собою: не він винен, що його вдача понура... А цей декрет для мене з вищого наказу. А може, його понура мовчазлива вдача спричинена безсиллям виявити своє справжнє «я»... Може, він утомився вічним рабством — валєнро-дизмом, боявся своєї тіні і звихнувся на все...

Пізніше, коли я була далеко в іншому шкільному окрузі, я довідалася, що той «пан інспектор» говорив про мене з великим признанням, хоч я ніколи, як у них називається, — «рутиновою» силою не була.

Пізніше, коли він — вже як емерит — признався до свого народу, бачила я його не раз у нашій концертовій залі... І тоді першим своїм низьким поклоном він висловив «признання»... Але я, хоч ніколи гордою не вміла бути, почувалася . в його товаристві задостойною перебутим терпінням, щоб із ним входити в розмову.

— Найбільше признання та найщирішу волю маємо для вас, пані. Вас уважаємо за найвідповіднішу зорганізувати там школу; ваша любов до люду влегшить вам труд. Діло скінчене, в краєвій Раді прийняте невідклично.

Іронія. Де правда? На те влада, щоб кривдити і — не казати правди?

В найвищій інстанції окружної шкільної Ради, себто у предсідника, яким є староста, здавалось мені, знаходжу оборону. Це, може, тому, що він був приятелем мойого вуйка і знав мене з його дому.

Староста К. був таки зараз у інспектора, але той виправдався білетом— приказом згори, і також тим, що для мене в окрузі не має вільної посади. Це була тайна кабінетова, яку вуйкові сказав староста, а про що Гутовський сам у місті говорив. Хотіла я ще знати, що скажуть у краєвій Раді. З довір'ям іду до нашого радника, або по тодішньому «совітника». В ясних хвилинах, коли я ще була ученицею, звертав він при візитаціях семинара на мене увагу, сідав побіч у лавці та розпитував про різні квестії виховання. В часі моєї служби під час візитації пізнав мене як учительку. Ласкаво записав собі моє імення в записнику, обіцяв пам'ятати, коли я схочу старатися про посаду.

Одначе тепер слухав мого зажалення з повагою, відповідною його високому становищу й заслугам для шкільництва, і сказав тільки:

— Я маю вищий круг ділання. На мене край дивиться. Пильна реформа деяких устав. Подібні дрібниці, як перенесення тимчасових сил, лишаємо окружним інспекторам.

Здається, що він мою справу вже добре знав, вона стала голосною; та гордими словами хотів закрити свою залежність від президента Л. Але й те правда, що краєві радники не мають перегляду вільних посад, не дають прові-зоричних чи сталих посад за літами служби та кваліфікаціями — як у державних урядах, тільки лишають те все самоволі сатрапів — окружних інспекторів, як і різним впливам і протекціям провінції.

Посади й пан «совітник» для мене не має, бо не має перегляду вільних посад з краєвих округ, ні часу на такі дрібниці не має.

Сумно. Сумніше мені ще стало, коли я згадала, що той пан «совітник» теж наша людина. Наймення його і вигляд — чистий наш тип. І тут знову бачу його залежність і трусливість, щоб не утратити здобутої позиції, здобутої для себе, не для добра свого народу. Нема відваги ділати для добра загалу, для свого народу; є тільки рабський послух для чужих справ та для чужих ідей...

Лишаюся з декретом, тільки не маю ні кого, ні де учити, ні асиґновання платні не можу зараз сподіватися.

Неміч моїх владників дає мені відчути кривду, якої зазнає не одна учительська сила. Інспектори-совітники завжди залежні від найвищої влади — й устав, що їх не можна би обійти, нема.

Але я до праці в школі не розчаровуюся. Навпаки. По останній відмові радника, що має «вищий круг ділання» та сидів при зеленому столі над зміною параграфів, знов оживлює мене дух першого жару до праці. Чого уступати з місця трудів— боротьби? Дійсно, може, мене кличе обов'язок взяти на себе перші труди зорганізування школи.

Чи й я маю боятися невзгодин та думати про себе? Ні! Це було б відступ-ством від ідеї освіти, спроневірою — ні, ніколи!

Знайшлися наші добрі люди, що пошукали для мене місця. Між іншими батько Данило Танячкевич і сам Франко, і деякі наші посли писали до мене, писали і про мою пригоду в «Ділі» — і я могла тоді поки що дістати в своїх місце приватної учительки. Але я вже рішилася зорганізувати школу в селі Стоках — самій залишитися таки на становищі, без нічиєї допомоги.

Отець Штогрин, парох села, годився, — виїмково, тільки для мене, — відступити дяківку на школу, поки громада не вибудує окремого будинку. Коли я не прийму цього місця, він нікому не відступить дяківки.

Чи ж могла я відказатися від обов'язку чимскорше відчинити школу?

III

Доношу інспекторові, що обіймаю посаду учительки в Стоках, що дяківку, відступлену тамошнім священиком, громада відповідно відновить.

Це рішення-повідомлення я відіслала, не оглянувши наперед дяківки.

Заки священик полагодив з громадою формальности винайму дяківки на школу, почалася слітна осінь. Щойно в жовтні могла я оглянути будинок, де доведеться мешкати та вчити. Стоки — друге село за Бібркою, я вибралася пішки. В селі питала прохожих, де дяківка. «За селом, за церквою», — кажуть. Іду через село аж до коршми; звідтам наліво видно церкву. Вузькою стежкою виходжу на гору. Здається мені, що я тут не була. Давніше, гарною весною, тут здавалися церква і село ціле гарне; та це в травні я раз тут була, в місяці зелені блисків, та співу, та ще у храмовий день. Сьогодні — тихо-тихо. Осінь. День робочий. Вечоріє. Хат ізвідсіль від церкви не видно; хати в долині, дерева біля церкви безлисті; сухе гилля відкриває стару церковцю та напіврозвалену дзвіницю. Виходжу сходами, на яких поруччя розібране, на церковний цвинтар. З-під грубої верстви жовтого листя вихиляються декуди почорнілі верхи намогильних плит. Вагаюся, чи йти дальше; не хочеться полохати спокою могил...

В однім куті яма з вапном та цегла на якусь будову — може, на робовець.

Проти входової брами фіртка. Нею, мабуть, дістануся до дяківки. Заглянула і зупинилася. Це кладовище велике — від церкви згори збіччям аж у долину, кінчиться край бору. Берези та верби плакучі хиляться в осінному вітрі, останні листки кидають на могили, з колишнього рожевого квіття — бодячча— хмари пуху літають у повітрі... Темно, пусто, мертво, понад усім вітає геній смерти, стереже тайни могил... Дрож потрясає мною, запинює теплий віддих у грудях... Чи це у сні душа заблукалася в незнаному місці? Ледве пригадала собі, чого шукаю. Де ж та дяківка? Оглядаюся. За цвинтарним ровом стоїть хижа сама-самісінька. Не те, щоб хати у сусідстві були, але біля неї нічого більш — ні огорожі ніякої. Здається, живі люди тут ніколи не жили. Наближаюся. Низька хижа, дах колись був соломою накритий; від сторони цвинтаря пів стіни впало. Мале віконце заложене чорним папером. Пустка. Нікого питатися... Що це? На мерві, біля розваленої стіни, щось лежить. Дивлюся: стара жінка в подертій одежині...

Смеркається. Хочу відійти. Та в тій хвилині листя зашелестіло... Від сторони цвинтаря наближається щось низьке... Коли мене побачило, зігнулося до землі.

В останках одежі, замащеної глиною, з рискалем у руці стояв переді мною старий чоловік; в очах — блиски гніву, губи шепочуть прокльони. І знову схиляється до землі та каже:

— Це пані научителька приїхали відібрати хату на школу?

— Так, чоловіче, покажіть, коли знаєте, де єґомосцева хата.

Він сягнув по дерев'яний ключ за пазуху, знов щось лячно заворкотів, та каже:

— Та ось хата, увійдіть до середини.

— Що кажете, добрий чоловіче, — це тут єґомосцева хата?

Старий не дивиться на мене, що наче скам'яніла стою, трутив ногою жінку:

— Грім би тє побив! В робочу днину упилася тай лежить на гною.

Вона і не рухалася. Відчиняє хату. Входжу. В сінях вітер зірвав мені капелюх. Стелі не було, а в стрісі діри, протяг. По лівій руці — не знаю, яким словом це назвати, — справді нора темна, без долівки та стелі, з розваленою стіною. По правій руці більша вже, — як старий сказав, — «цимбра», але також без «помосту», зі стелею з тяжких чорних бальків. Половину тієї «цимбри» зайняла скриня зі старими церковними річами: старі образи, книги, останки свіч — і стіл, теж повний недогарків. Дальше в цимбрі нелущене фасолиння та кукурудза, щойно зібрана з поля.

— Чи справді це хата єґомосця, яку вони на школу відступають?

— Паннуню! Майте милосердя, не відбирайте нам хати під зиму... Де ж я зі старою, з онукою та донькою-покриткою дінуся? Ми тут віддавна пантруємо ксьондзових садів та поля, вони мешкають у другому селі; більше тридцяти літ ми тут. Я тут і грабарем.

Жах ледовою рукою обнімав моє серце. Старий боявся втратити свою погану нору; він тут ізжився, близько тут цвинтар, де гроби копає. При кінці життя де він буде заводити нове ґаздівство?...

Чи я вже така нужденна, що мушу боротися з цим бідним сотворінням, яке через своє заняття мало вже на людину подобало, за це погане місце?

— Ні, чоловіче добрий, я вас не проганяю; хай Бог сохранить, щоб я тут мешкала, а коли єгомосць відступають це місце на школу, то громада повинна вам дати іншу хату в селі.

— Я тут, паннуньцю, в однім кутику лишуся. Я вам послужу. Тут діти-школярі і ви, і я з моїми помістимося. Тямлю, як перше тут давно було, коли дяк учив; люди всього доволі приносили, пшоньця і жита, і добре нам було.

— Не від мене тепер це залежить, щоб ви тут осталися. Старий воркоче та знову клене.

— Ой, що я вам пораджу? Що собі пораджу?

Виходжу, мов непритомленна. Темінь покривала кладовище, церкву, та це моє мешкання — місце науки...

Прийшла додому. Цілу ніч пропасниця трясе мною. Не буду мешкати там, не хочу цього села бачити більше. Щоб дати місце людині, негідній називатися «учителем», казали мені йти туди, де про школу поки що нема й бесіди. А в декреті так воно гарно написане, що може кожний сказати: «Меіп Liebchen, waswillstdunochmehr?»

«В надії, що взірцевим поступованням та совісним сповненням обов'язків на це собі заслужите, дає Вам, пані, окружна шкільна Рада самостійну посаду при школі в Стоках.

Поручається Вам сей час зголоситися у предсідника шк. місцевої Ради, який віддасть Вам урядовання, шкільний будинок, поле, інвентар, акти і т. д.»

Гарно... Та поки що того, що зоветься Радою шкільною, нема, і нічого нема. Інспектор знає про це добре, та «минається з правдою...» А за керован-ня нової школи хіба признання жде його з шк. краєвої Ради. Це тепер такий час, що по всяких розвалених коршмах, по старих прицвинтарних дяківках заводиться школа — без огляду на гігієну, без огляду на здоров'я учителів та дітвори.

Багато жертв тодішніх умовин тратило здоров'я, а то й життя, а вже в природному ході жертвами ставали в першу чергу ті, що боролися за індивідуальну свободу, вільність духа, за свою національність...

Перед наданням цеї посади інспектор зробив з громадою контракт. Але неграмотних громадян тоді ошукано: в контракті не те написане було, на що громада годиться і що підписала, отже, можна було передбачити процес — і справа будівлі відлежиться ще надовго.

До рана горячка в мене проминула, молода сила перемогла. Про вражіння вчорашніх оглядин не говорю нікому. Посилаю тільки окр. шк. Раді справоздання про вигляд будинку, призначеного на школу. Дістаю як «заряд школи» відповідь, що будинок мусить бути до двох тижнів відновлений, а через той час треба науку відбувати в якій-небудь іншій хаті; при спізненні не візьметься матеріялу, назначеного на шкільний рік.

Мешкаю ще в Бібрці, а ходжу вчити до Стік — друге село, більш як вісім кілометрів; треба рано-вранці вийти, щоб перед восьмою годиною бути в селі на місці. Стрічаю часто в місті свої бобрецькі учениці. Жалують вони за мною, та жаль їм і мене, що мушу ходити далеко. Заспокоюю їх: треба, щоб і селянські діти вчилися, як ви, тому і йду вчити їх. Осінній вітер, часто і дощ спиняє мене в дорозі, та перед восьмою стаю на місці.

Війт та громадська старшина радять раду, як і що ладити. Невдоволені, що непотрібно громада матиме видатки на направу чужої, зовсім знищеної хати, коли з весною треба зачати будову нової школи. Дивлюся щоднини, чи не можна вже вчити, а поки що збираю дітвору біля церкви. Не хотіла громадська рада брати майстрів-ремісників з міста; на такі несподівані видатки не мала в цьому році в буджеті грошей, а двір про школу ані чути не хотів. Дідич не мешкав у селі Стоках, в іншому зі своїх сіл, а властиво— як посол — перебував у Відні. Я клопочу старшину, щоб прискорено роботу, а жаль доносити, що властиво нічого не робиться. Окружна шкільна Рада вишле сюди делегата, або цілу комісію, і громада буде мати великі кошти. Вкінці ухвалили роботу «шарваркову». Зроблять свої люди, і найдеться свій матеріял — себто солома, глина, дошки, та обійдеться без великих, зайвих коштів. Але та робота — як звичайно «шарваркова» — пиняво йде. Жінки мали приказ заложити діраві стіни глиною, вимастити та покалити (білити). Ледве з полудня по своїй хатній роботі кілька жінок вийде, та більше тут сварні з присяжними, а також балаканини куми з кумою, як роботи; кількох чоловіків призначено до латання стріхи соломою. В дощ немудро робити, а покажеться сонце— так пильно людям кінчити свої роботи в полі... Старий сільський столяр теше дошки на «поміст» (підлогу); незручно старому робота робиться, що хвилини чогось йому недостає. Та і кличе він заєдно війта: «Куме-е, ку-уме!»

Обібрався до всього, а ладу не знає нічому дати. Вставляє шиби і зараз шкло зіб'є — та штуку латає. «У, куме, бігме не хотів, не моя шкода...»

Коло церкви збирати діти вже зимно. Мало ще поки що дітей зголосилося. Книжок та іншого приладдя не мають. Пізнаю дітвору, освоюю, підготовляю. Шукаю вільної хати, так годі знайти. Сільські курні хатини малі і повні челяді «клебанії» — як тут люди кажуть, — ні двору, ні лісничівки нема. Ні ради, ні поради, що діяти. Інспектор під загрозою карною післанця на кошт заряду школи жадає звідомлення зі стану записів дітей на кожний ступень. Кожна школа 15 вересня відсилає його окружній Раді; та тут— серед тих умовин-нічого не можу вдіяти. Прошу війта, щоб ще раз вислав присяжного в село з наказом записати дітей до школи та дозволив у своїй хаті записувати, громадського будинку (радниці) тут не було.

На другий день мала я в хаті війта кілька відрадніших годин, що дозволили забути про кривду, заподіяну мені властями, та скріпили мої бажання трудитися в хосен свойого люду. Мило вражала мене біла світлиця та багато ікон, прибраних тонкою блискучою зеленню листя барвінків та китягами червоних ягідок калини. Коли в панських цвітниках троянди та левконії давно відцвітуть, у городах наших селянок усе ще до прикраси світлиці та ікон знайдеться хрещатий наш барвінок, любий, вічно зелений барвінок... Гомін рідної мови, ввічливість ґаздів нагороджували мене суто за не одну невгоду.

Приходять матері-селянки з дітьми. Хитро старшу дітвору, придатну їм дома до худоби чи до копання бараболі, лишали дома, а привели діти, які ще не скінчили шість літ: у вишиваних сорочках малі дівчатка та хлопчики, соромливі та переполохані; декотре плаче, криється під хустку мамину. Мами зацитькують.

— Цить, Марусе, дивися, які пані лепські, делікатні, яку файну хустину мають; глянь — і ти таку будеш мати, як вивчишся...

— Ой, добре, паннунцю, що нам «шпехтір» вас прислав, а що б ми робили, якби так хлопа (гадала, мабуть, учителя) якого бородатого був дав. Дітиска таки зі страху розболілись би, вони ж бо не звикли, не чули про школу, ні панів у нашому селі нема.

Кожна мати рада б дещо про свою дитину сказати. Одна з них просить, щоб її Івасика паннунця не била: — «Це моя одинока дітинка, що Бог за дванадцять літ замужжя мені дав...» Інша говорить, що її Федунцьо другу вже книжку вивчив, він учиться в дяка. «Я пані научительці внесу гілетку бульби, щоб лиш пані його пантрували...» (З таких підучених невелика потіха, я пізніше про те переконалася: зі злих початків тяжко перейти до систематичної науки; краще ялову ріллю самому орати, як з буйної хопту полоти... ). Інша знову просить, щоб не бити її Михася за те, що він тільки старий «пацєр» знає. — «Вже, паннунцю солоденькі, десять літ буде в місницях зимних, як я віддавалася і «пацєр» перед єгомосцьом вогорила; такого і дитину навчила. Не дивуйтеся. Тепер, може, вже гинакша поведінка... Не бийте мого синочка, я вам дещо хвасолі внесу».

Обітниці дарунків мене бентежили. Бачу, як наш народ привик всюди через дарунки виєднувати собі те, що йому правно належиться. Та знов не хочу, щоб думали, що горджу тут їхніми, може, і щирими дарунками. Вкінці кажу:

— За дарунки спасибі вам, добрі жіночки. Тепер, бачите, учителям платять з каси, і вони з того удержуються. То тільки давніше мусіли люди складати для учителів збіжжя та бараболю. Не бійтеся, я і без дарунків дітей бити не буду. А на молитву нема ніякої моди — зміни: вона в нас наша і відвічна, — кажу до Михасевої мами.

— Ану-ко, Михасю, — каже вдоволена жінка, — молися, хай вчують.

Став Михасуньо молитися. Цікава дитина. Говорить сам із пам'яті, говорить не те що Отченаш, Богородице, але і Помилуйм'я далі заповіли. Треба вислухати.

— Гарно, Михасю, добру пам'ять маєш, будеш і добре учитися.

Маю труднощі при перевірці, як котра дитина називається. Інші бачу назвиська в метриці, а зовсім інші жінки дають. Догадуюся вкінці, що вони не знають, як їх «пишуть», тільки знають, як їх у селі звуть; а то дитина «Бородатого», це «Кутасеві», «Котичині» та різні-різні, яких у метриці нема. Довго треба було перевірювати, як дитина називається.

В тім часі, коли я ходила вчити до Стік, переписувалася з усякими шкільними товаришками та усякими товаришами по званню, хоч особисто незнаними, але замітними на полі нашого шкільництва та письменства. Хотіла я довідатися про відносини та умовини життя і праці учительства по інших шкільних округах.

Найбільше тоді цікавився моєю справою учитель Павло Кирчів і переписувався зі мною частіше. Свідомий українець — також переслідуваний владою за свою індивідуальність. Я хотіла зібрати факти та начеркнути як «Ілюстрації до шкільництва»: йшло тут не про мене — про одиницю, але більш вже про справедливість та нашу вчительську честь: про наше право, що його берегти — це обов'язок нас самих, учителів.

Ми, учителі, знаємо, чого вимагає та що заборонює наш закон, знаємо, чим влада підносить нашу повагу, хоч у практиці воно інакше: туманять нас артикулами — ось хоча б 18 арт. глава IIз р. 1878, уживаючи проти нас усіх гидких способів, щоб нас при кожній нагоді понизити, підчинити владі; відносяться до учителів так, що годі й висловити. Поступовання влади витворює в учительстві сервілізм. Годі, щоб не покорився, не угнувся той, хто має сім'ю. Товариства «Взаємної помочі» тоді ще ми не мали, не були ми зорганізовані. Свідоміші переписувалися, збирали факти. Так що коли нічого не можна було сказати, коли ми хотіли подати світові порівнання артикулів-законів з поступованням влади, то хоч подавали ми факти, не голословні фантазії-славетна прокураторія конфіскувала наші статті. Все ж таки світ знав хоч дещо з історії мойого перенесення з часописів, знав, що ходжу вчити осінньою порою до місцевости, де нема будинку, віддаленої більш як миля, що учителька писала вірші — для русинів!... Були часто згадки-дописи про мене в нашому «Ділі» — і деякі народовці-патріоти уладжували маніфестації проти наших тяжких ворогів, що здавна і тепер немилосердно нищать сили наших молодих талановитих людей.

Для такої маніфестації гості на весіллю в Чернеєві, Рогатинського повіту, зібрали 35 золотих, здається, за порадою о. Заячківського з Лоп'янки, бо він ті гроші прислав мені переказом зі словами: «Русини на весіллю в Чернеєві зложили малий даток учительці, тяжко провинившійся (пише руські вірші), на чоботи, щоб вона босо не ходила щоденно милю снігом та болотом. Хай Бог кріпить!»

Той дарунок у першій хвилині причинив мені турботи; я сумнівалася, чи його прийняти. Якось ніяково мені було, що так загально люди звернули увагу на мене. Також думала я, що той даток придався б декому із студіюючої молоді, але годі було так щиро і в цілі маніфестації жертвований гріш звертати добродіям. Я рішилася подякувати за цю заяву співчуття для покривдженої трудівниці нашого шкільництва... Задержую гроші як свою власність, щоб при першій нагоді віддати їх на просвітні цілі; — та про це жертводавці не мусять знати. Хай радіють, що помогли своїй працюючій та покривдженій людині. (Ситуація справді тяжка; платня учительки в Бібрці замкнена, в селі Стоках не зараз буде асигнована; але вимоги мої невеликі). Отець Заячківський — це вісімдесятлітній старець; про нього з пієтизмом говорить батько Данило Танячкевич; у нього пречиста душа, повна великої доброти, він один із нашихперших щирих народовців, а дар за його спонукою зібраний від кого? Це ж від тієї ідеальної Неньки, під якої крила я горнулася. Вона у відповідь простягає до мене руку, щоб, коли скріплюся на силах, я їй будувала живий пам'ятник святої пам'яті...

Так, так, це й той дорогий дар любови України!

З кінцем жовтня вже в дяківці розпочинаю щоденну науку. Отець Штогрин з нагоди того торжества для дітвори та громадян читає Службу Божу. Другий раз у цьому році починаю працю. Священик промовив до громади живо-щиро:

— Торжественна хвилина для тебе, громадо, нове сонце з нйнішним днем сходить для тебе, сонце просвіти! Бог післав вам сюди учительку, що ваші діти наведе на інший розум. Ваші діти не будуть такі темні, як ви; вивчившися письма, не дадуться обманути кому-небудь. Слухайте вчительки, будьте їй помічні та старайтеся, щоб довго не мучилася в тісній хатині, старайтеся скорше, ніж за три літа, побудувати школу. Це для добра вашого та для добра ваших дітей!

У тій хвилині я мала щиру волю трудитися тут, доки нова школа не стане, а може, і довше, може, і все...

Я чула голос ангела цієї землі:

«Сповняється твоє бажання оставатися з людом твоїм... Неси добро між людей, неси світло, щоб щастям добрих слів твоїх і добрих діл твоїх, мов квітами, засипати ту глибінь темноти, що розвернулась між людьми...

Бідні, притомлені квіти... подихом стужі зів'ялені квіти відживають від соняшних променів. Бери і душі дитячі, бери в теплі руки, ніжно, і вони розвинуться, як квіти...

Будь сестрою для них і для душ...»

Спровадилися ми до Стік. Мати плакала — на вид тієї одинокої хатчини серед цвинтарів, хоч вона, відновлена, не така вже нужденна, як давніше. То ж тут довелось їй жити з донькою?...

Ледве розрадила я маму. Хочу бути цілком задоволена. Поволі все уладиться. Праця над дітворою та над собою поможе забути всі теперішні невигоди, згодом буде гарно. Тільки в клясі, яка міститься в більшій «цимбрі», багато недостає, властиво, нічого нема. Більша частина дітей стоїть: маємо дві лавки; столика і крісла ще нема. Найгірше нам без таблиці: не можуть усі разом користати з науки.

А тут заряд школи дістає обіжник: негайно під особистою відповідальністю прислати інвентар.

При зеленому столику в теплій кімнаті пишеться до всіх зарядів однакові обіжники.

— Підождіть, будь ласка, пане інспекторе! Згодом і тут напишемо інвентар: мурована школа стане після пляну і вимогів гігієни — і школярі не будуть такі полохливі, дикі, але підучені. Гарно буде! Я все вірю у завтрішній день— у майбутність, хоч, може, тут сама жнив не діжду... Кину перші зерна засіву, сама стану за воротами... Така моя доля... Піду дальше — інші школи воскрешати...

Ледве тиждень минає, як живемо тут. На світі сніг біліє. А в хаті погано! Осінньою порою стелі та стіни скоро ліплені — і глина відстає, відпадає... Тиждень минає. Не вважаючи на всі невигоди, недостачі, я вчу на селі. Я горда, що поборюю всі труди і вищою стаю над дрібниці. Коли мати дістають сильніший, як звичайно, атак серця... Аптека — лікар далеко. Ще вночі йду до Бібрки... Тільки ж уже надаремне...

V

Хотіли мене, мабуть, на якийсь час забрати до сусіднього села, де мешкає о. Штоґрин. Чудні люди. Де ж для мене що лишилося? Де знайшла б я краще місце? Цілий світ пустиня, коли ця пустиня згадками багата. Мені добре. Здається мені, що я вмерла, що всі терпіння особисті скінчилися для мене. Нічого більш мені боятися, ніяке горе більш мене не стріне; почування завмерли, ходжу поміж могилами — наче по власній могилі...

В такій стадії неначе захлороформовання переживаю три тижні. Три хвилини? Три віки?... Поволі стямлююся. Прости мені, Духу Неньки, що не спішу за тобою, що не вмерла я зараз у темній годині прощання, не злучилася навіки з тобою...

Прости, що й за твого життя я не причинилася до твого щастя... Ти жила для мене, ти була моїм щастям; але як же інакшого щастя ти для мене бажала! Плекаючи мене ніжно, мов квітку-мімозу, призначену жити в теплівні, — ти не могла дивитися, як буря-стужа валить її немилосердно й безпощадно... Ти бажала іншого щастя для доні, бажала бачити її серед власної сім'ї; ти бачила зарібницю, що трудиться коло чужих дітей, бачила — не знаючи причини — як кожну усмішку щастя до мене я приймала холодом; дівочі літа ішли, а я незмінна була... Прости, що тільки хвилин, які тобі належалися, забирала наука: школа, книжки; усе забирало мене... Прости! А нині — чи вдоволила б я тебе, окриваючися перед життям — у могилу?!

В довгих хвилинах — віках самоти духа я боролася з собою, шукала шляху, гляділа і слів на свої думки; та слова покидали мене... одна по одній розсипалися перлини, губилися в душі, німіли... Хоч у душі багатство чуття, душа хиталася; щось у ній рвалося... щезало, никло все... Я не мала що сказати; чого б я і не сказала, чи мало б воно яку ціну? Я втомлена і без віри в тривкість власного щастя...

Листи від товаришок і товаришів по званні й по пері зі словами співчуття та заохоти до життя не знаходили відгуку у душі. Часто лежали нерозтяті. Більшою відрадою ставали мені листи моїх учениць. Заохотою до дальших учительських трудів був мені лист моєї десятилітньої учениці Катрусі Лукасевич. Дівчатко писало:

«Найдорожча Приятелько!

Сумно мені, що я втратила свою учительку, дорогу приятельку, та ще гірше день і ніч турбуюся, що найдорожча приятелька мусить тепер кожної хвилини зливати лице сльозами по смерті своєї матері. І я вашим смутком ділюся. Мусите бути віддалені від свого місця, в якому так довгий час перебували. І мило вам було з нами та нам з вами. Але ж вороги тяжкії, як давні бісурмани, що нападали на наш край і забирали все, що нам було найдорожче, так і тепер натискають на наш народ та видирають наших приятелів — тих, які не погорджують нами простими та своєю рідною мовою — і таких пхають по нелюдських дірах. За ваші заслуги ви варті були кращого місця, як у нас; то вони вас у послідній хижині там посадили... Та не смутіться. Бог, що не дав загинути нікому невинному, не опустить і вас за ваші заслуги. Над врагами от уже явив Бог суд!

Ось коли кінчу лист, довідуюся від сестри про випадок у школі, що стався через одного з ваших ворогів, професора Савицького. Вдарив у першій клясі дівчинку-жидівку сильно по голові, що та трупом упала, — свідчать школярі. Вже і він не буде у тій нашій школі вчити. Не довго тішився, що вас нема. Таки вбив дитину і мусить утікати, а то люди його вб'ють. Так нехай буде усім ворогам, що лиш мечем воюють.

Кінчу листа, бо хоч би хотіла, не можу стримати сліз, ні бесідою жаль описати.

Цілую ваші руки і уста, які мені уділяли науку.

Катерина Лукасевич.

Б. 16/11 1884.»

Катруся, міщанська дитина; дома її ніхто не радив, ні казав, як і що писати; написала, що щире серце відчувало, і я була вдячна їй за щирі слова...

Без уваги на зимно пізної осені відвідала мене Катруся. Принесла з міста своїй приятельці колачів. Щирість Катрі тішила мене. Ми говорили про інших дівчаток, товаришок Катрусі — а мої учениці, а також оповідала про те вбивство в школі, про яке вона писала, і що було правда. Загонистий нетерпеливий учитель, що не любив дітей, ударив сильно п'ястуком дитину по голові — і вона впала нежива. Він справді виглядає як душегуб: дикий голос та очі в нього лихі.

Катруся була рада і в мене лишитися, але й за родичами скучала. По кількох днях гостини вернулася до Бібрки, обіцюючи знову мене відвідати. При кожній нагоді передавала листи. І я розуміла: співчуття найдеш у тих малих, мудрість тільки у глибинах життя...

Слова дитини більше навертали мене до життя, як слова братів-літератів: «Ви наша велика надія...», або слова батька Данила Танячкевича-філософічно-релігійні. Безнадійний супокій, що нищив душу й тіло, щезав, я службовим заняттям виповняла час. Хотіла виховувати дальше такі Катрусі, жити для них і через той труд — жити для другої Неньки, для святої, невмирущої України, жити тільки для неї... Коли останні звена зірвані, коли для мене все покінчилося, хочу жити тільки для Неї... Будилося бажання жити і те життя віддати їй на користь. Коби можна бути зі словом розради, з допомогою всюди, де бідні мого поневоленого народу, коби можна терпіння зменшити, ділитися з окривдженими вірою в перемогу добра.

Я, як одиниця, перестала терпіти, серце боліло терпінням усіх кривджених.

Коли я розбудилася і знов забажала жити, — коли стала кріпка духом і багата думками, — завважила, що в мене сили тіла серед мого окружения зовсім никнуть, догоряють — як олива в каганці... Рветься життя, рветься, усувається — як земля над пропастю під ногами усувається...

Я збудилася до життя. Все минуле скидається на пережитий чорний сон... Тільки моє ціле окружения заєдно каже, де я...

Звідки я взялася тут?... Чому я сама?... Де руки, що мене обережно хоронили?. .. Де серце, що мене горнуло до себе в кожній хвилині горя?...

Кінчиться осінь. В хаті тісно, темно, вогко й зимно. Коли розпалю в печі, вітер завертає дим до хати. Глина зі стелі паде кусниками...

Полеві миші перед стужею зими хороняться громадою до одинокої хижі посеред піль. Гризуть та нищать мої колишні записки-діярії... Та все те, здається мені, марне...

Кажани — сотні їх — загорнулися в свої власні крила і причеплені до почорнілих бальків, западають у тяжкий зимовий сон... Але я не хочу сну. Гамлетівське питання: «Бути— чи не бути?»— ще не для мене... Темні хвилини квіткою-єрихонкою перетриваю... Чей же і вони минуться...

Діти з полудня сходяться на науку, а я про обід не думала. Нікому варити — ні що варити. До міста в тій порі ходити за купном трудно. А в селі люди не звикли продавати. І молока не хочуть продати; якось їм це дивно, я без заплати не хочу приймати...

По шкільних годинах хочу свіжого повітря. Куди не звернуся, близько, таки зараз стрічаю цвинтарі. З лівого боку таки без дороги та огорожі цвинтар. З правого боку хати полева доріжка, корчі тернини, дерева бучини, а там і густіше, і ліс; між тернами та деревинами на горбках декуди ще видні камінні плити, вже порослі мохом, над усім один спільний великий хрест — як звичайно на старих цвинтарях...

Мряки чи тіні блукають? Природа завмерла, як віддих здержала? Вітер не торкає жовтих листків бучини, що не облітають із віток, як смутки з душі не облітають...

У захисті дерев декуди стріну ще ромен, або яскер-козелець, бліду скабіозу. ..

— Квітка, стоптана осіннім вітром, даремне виглядає соняшного проміння та бореться з німим терпінням... Хочу квітку зберегти, забрати, так вона з трепетом ронить ніжні платочки корони...

Ох, що ж варте й життя в цю пору?

Пізною осінню і найгарніші, залюднені місцевості стають сумні...

З пам'яттю дорогої втрати, як тінь марна, беззахистна, блукаю по кладовищі — по безконечному...

Усе кругом біліє... Грудневі бурі-метелиці спираються об тонкі стіни хижі, вітер дзвонить вікном без завісів, скрипить дверми, яких не можна замкнути...

Дівчина, яку громада згодила до школи «води внести та рано затопити в печі», не хотіла за ніщо в світі лишитися в школі на ніч. Не помогли дарунки: запаски та хустини... Та я звикаю вже до тієї самоти, не боюся вже ні умерлих, ні живих... Часто переїжджають-волочаться тудою цигани, дівчина каже, що вони у грабаря не раз ночували. Раз налякана каже: « Нечиперович утік із Самбора, окривається тут близько в лісі на «Помєрках»; бігме, люди його виділи. Я боюся вечором до вас іти, не можу, за ніщо не хочу тут лишитися». Зразу я не розуміла, про що дівчина говорить. Мусіла ясніше сказати. Нечиперович — це славний розбишака, що вбив багато осіб, тип давніх опришків, що міг укритися тут у лісах... утік із Самбора — значило тільки, що втік з криміналу.

Тяжче доводилося перебути неділі та свята. В робочих днях гомоном дітвори через кілька годин оживляється-розвеселяється моя пустиня. У днях, коли науки нема, читаю...

Грудневий вихор з протяжним стогоном задержується біля хати, тирмосить вікном та дверми незачиненими — то знову скрипить церковними ворітьми й цвинтарними хрестами. Коли з цілою силою вдарить у хижу, паде зі стелі глина; румовища засипають мене... День короткий — здається, без кінця. Багато читаю. Переглядаю малюнки. Переді мною велика книга з творами та біографією Вікторії Колонии: італійська поетеса ренесансу — гарна тілом та душею — людина з найвищих суспільних сфер, але життя її повне гіркої боротьби. Великі люди були її другами — між ними і Міхель Анджело. Метою Вікторії — навернення Михайла Ангела до католицької церкви, і Михайло Ангел довів побожність свою до екстаз, забуваючи про красу тіла. Багато хвилин трагічних довелося пережити тій поетесі.

На одній з ілюстрацій бачу її з лірою в руці, чую пісню, лебедину пісню... Очі Вікторії великі, задивлені в таємничу далину, за вікном грізні обличчя розбишак, найнятих князем Орсінім — відтрученим обожателем Вікторії...

Одначе ім'я її— перемога! її «Rime» видано чотири рази за її життя (Parma1538). Щойно з фльоренцького видання 1860 р. переспівала її твори по-німецьки Берта Арндтс.

Сумну долю одиниці, таємно-траґічні переживання відчуваю, як свою долю...

Читаю в чотиротомовій повісті про Савонаролю та його часи, читаю трагедію думки людини — як Джордано Бруно.

Всюди стрічаю терпіння. Одиниці борються за світло правди, дика людськість убиває своїх апостолів. Трагедія думки закованої, яка набирає розгону— в боротьбі... Проблискують постаті Абелярдів, Вікляфів, Гусів, Джорданів... усіх, що звертали очі за зорями та топилися — гинули в керниці. Добачували світання й гинули в полум'ї кострищ. Одні минаються, інші стають. І жаль мені тієї людськости: вона сама винувата, що нещаслива; до щастя-світла люди сотворені. Чим рятувати і тих гноблених, і тих гнобителів? Світла! Світла! Любови — діяльної...

Задивлена в картини, книги, забуваю про себе. Коли замкну очі, стають біля мене осяйні постаті... і чую спів з віддалі, бачу світло...

Западало сонце й кинуло проміння до низької хижі — углиб...

В житті людини, в історії людства, мабуть, нема такого положення, щоб не явився хоч один промінь сонця.

Поема Альбігензи Лєнау-а кінчиться словами: «Und so weiter...»

Перед творчими одиницями, перед людськістю — дальші і все дальші боротьби. Дійсно, етапами треба йти, і кожен етап вперед треба оплачувати жертвами — кров'ю... Людськість не привикла ще рішати бої зусиллями духа, без крови.

Думаю. Забуваю про власне «я». Те, що минуло, і те, що мене жде, — яке воно дрібне: краплина в морі горя загалу... Der ganzen Menschheit Jammer fasst michan. Душа відчуває потрясения цілої людськости — її злети й упадки. Душа лине вперед — та, щоб уперед летіти, треба познайомитися з минулим, зрозуміти все — аж до сьогоднішніх переживань...

Минає грудень. Вдень — праця в школі, вечорі до мене належать. Багато читаю, думаю і борюся. Хвилини сумнівів — і знов покріплення вірою... Сама не знаю, чи трудами, чи думками я втомлена; серце перестає битися. Вмирати тяжко, але умерлою бути — добре... З холоду смерти переходжу в жар життя... Відчиняю вікно... жадібно п'ю зимне повітря... свідомість вертається. Здається, я знову сильна...

Місяць пливе безхмарним небом, повінню світла заливає простори; близький, мовчаливий бір, поля срібні— море блиску... Дивно чудовий цей цілий світ. Здається, перший раз бачу те ясне небо — наче я дитина...

Ясна левада неба — і левада землі в білих снігових пухах — осяяна теж звіздочками-брилянтиками... Дві ясні левади— нічого більш не бачу, ні не чую... Там дальше в долині село. В білих хатинах сплять люди, ні гавкання собак сюди не доходить. Долітає до мене тільки легкий гук джерельної води «Гучка», що не далася скувати в крижані закови зими.

Не зводжу очей з неба... Зорі! Зорі! Дрібні брилянтики! Сонця чи мертві вигорілі ґлоби? Чи й там душі, що терплять, як тут — на землі?... Чи земля— моя домівка — їм зорею сяє, і моляться вони до неї? Обнімаю зорі... Ах, що це сьогодні? Здається, кінчиться сьогодні цей рік — що записаний у книгах роком 1884...

Знову щезає-никне атом мого «я». Яка дрібна в океані віків ця хвилина— що називали її роком 1884, та що тільки горя принесла мені з собою... Вона — ця хвилина— догасає-гасне, та мої жалі, мої моління не долетіли до тих зірок... Дійдуть тоді, коли атоми мого тіла ввійдуть у тканину квітки. А те, що горить у мені, моя свідомість — чи розплинеться, як краплини роси в жарі сонця, щезне у безвісти віків... Чи?... Чи?... Чого я шукаю? Чого я хочу? Чи цей новий шлях правдивий? Чи варто йти по тернях? Чи мої сльози, як і втіхи тих інших людей, чи горе і радість життя не виринає з темного хаосу так, без цілі, без потреби, без наслідків? Хто скаже мені, чи з волі наймудрішого Єства і в користь людськости терпіння одиниць свідоміших, чи тільки з хаосу йдуть і в хаосі пропадають? Немає відповіді. Хвилина сумніву, протесту, і знов хвилина віри-екстази. Відчуваю серцем те, на що відповіді немає...

І тільки в душі найшла я блаженність тиху тої місячної ночі, тої новорічної ночі.

Переді мною відхиляються події-простори, все мигтить, сяє красками веселок, звенить соняшними акордами сфер...

Терпінням був ти мені, погасаючий роче, але з терпіння стає нове життя — і розкриваються золоті правди і шляхи нові...

© 2006-2016 ● Розробка сайтів у Бібрці ● maksymenkot@gmail.com ● +380972611402