Ярослав Грицак. Що нам робити зі своєю власною історією?

Ярослав Грицак - професор Львівського національного університету ім. І.Франка, сенатор Українського Католицького Університету, автор фундаментального підручника з історії України нового часу, мешкає у Львові.

Передрук з http://www.ji-magazine.lviv.ua

У наш пост-модерністичний і прагматичний вік лише простаки можуть повторювати, що історія – це учителька життя. На початку третього тисячоліття виглядає так, що історія досі нікого і нічому не навчила. У тих обставинах чи не єдине, що залишається історикам – це розказувати свої історії для потіхи (але не для науки!) тим, хто ще хоче їх слухати.

Я хочу розповісти три такі історії.

Історія перша: у червні 1940 р. син відомого українського поета Івана Франка, депутат Верховної Ради Української РСР Петро Франко написав листа до обласного Відділу забезпечення. У цьому листі він просив місцеву совєцьку владу допомогти престарілій українській письменниці Уляні Кравченко, „що завжди була щирою приятелькою Івана Франка та цілої нашої сім’ї”. Через два з половиною роки, у грудні 1942 р. лист такого ж змісту був написаний від Літературно-Мистецького Клюбу, котрий діяв під час німецької окупації. Лист підтверджував, що найстаріша українська письменниця зламала ногу і прикована до ліжка. Автор листа просив надати допомогу дочці письменниці, котра є при ній секретаркою. Після закінчення війни, ще через три роки, справу хворої письменниці порушило Towarzystwo Przyjaciol Zolnierza Polskiego у Перемишлі у листі до влади відновленої Польщі. У ньому підтверджувалося, що під час німецької окупації Уляна Кравченко залишалася польською патріоткою. І що вона тим більше потребує допомоги, бо її син, Єжи Немєнтовський, загинув у 1919 р. героїчною смертю „w walce z banda ukrainska".

Іронія полягає у тому, що усі ці 6 років, коли писалися три листи до трьох різних влад, Уляна Кравченко безвиїзно проживала у Перемишлі і більшість часу була прикована до ліжка. У її поведінці не було нічого такого, що могло б давати підстави говорити про її особливу совєцьку, німецьку чи польську лояльність.

Обставини виглядають ще скомплікованішими, коли придивитися до її біографії. Уляна Кравченко – це літературний псевдонім. Її справжнє ім’я було Юлія Шнайдер. Вона походила з німецької сім’ї, котра переїхала до Галичини з першою хвилею австрійських чиновників. Юлія навернулася на українство ще підлітком, коли жила у провінційному містечку Миколаєві, у будинку, де колись виростав український поет Микола Устиянович. Тут вона вперше закохалася, у французького інженера-соціаліста, який, між іншим, оповідав їй про Паризьку комуну. Її найбільшою любов’ю був, однак, Іван Франко. З ним вона познайомилася на початку 1880-х років, і він впровадив її в українську літературу. Лише випадкові обставини перешкодили тому, щоб вони стали чоловіком і дружиною.

Зв’язки із Франком, відомим у галицькому суспільстві enfant terrible, коштували їй слави нігілістки і вільнодумниці. Польська Освітня Рада позбавила Шнайдер права викладати в міській школі у Бібрці за український націоналізм. З української жіночої школи, котру провадили сестри-василіанки у Львові, вона була змушена вступитися сама – бо батьки відмовлялися віддавати своїх дочок „під опіку нігілістки". Скитаючись по сільських школах, вона не могла встояти перед тиском директора однієї з них, Немєнтовського, котрий домагався її руки. Вони одружилися. Як це зазвичай бувало у мішаних родинах, син пішов слідами батька, і під час польсько-української війни 1918-1919 загинув у лавах польської армії. Дочка залишилася при матері, як українка і як її особиста секретарка. До самої смерті Уляна Кравченко диктувала дочці спогади про свої численні романи. Але в центрі цих спогадів завжди був Франко, – вона продовжувала кохати після його смерті, безвідмовно і платонічно, присвячуючи йому свої численні вірші та поеми в прозі.

Старечі риси Уляни Кравченко не змогли знівечити слідів колишньої краси. На підставі її фотографії з молодих років Бруно Шульц у роки першої совєцької окупації намалював картину у стилі аґітки: молода Уляна Кравченко записує під диктування Івана Франка його „революційні поезії”. У позі слухняної учениці та стриманій фігурі Франка немає і натяку на їхнє пристрасне кохання.

Можна собі уявити, якою була б ця картина, коли б Шульц намалював її на декілька років раніше. Його попередні картини, як і відомі оповідання, святкують зовсім іншу любов – любов пристрасну, зовсім неплатонічну, зі слідами сексуального збочення у стилі іншого славетного галичанина Захера-Мазоха: молоді і оголені панянки проїжджають містом у відкритій кареті, або похітливо лежать на дивані, а перед ними розпластавшись у покорі, звиваються покорені ними чоловіки, уперемішку з молодими і повними статевої могутності огирами.

Бруно Шульц заслужив собі світової слави власне оповіданнями і повістями, які наче служили ілюстраціями до його графічних робіт (чи, радше, навпаки – ці образи наче ілюстрували його власну літературну фантазію). У 1930-х роках він потрапив під вогонь польської націоналістичної критики, котра вимагала відлучення Шульца, разом з іншим „жидівським літератором”, Юліяном Тувімом, за їхні шкідливі для виховання польської молоді твори. Зрештою, під зовнішнім тиском, Бруно Шульц написав лист-відречення про вихід із юдейської громади.

Прихід совєцької влади врятував його від дальших неприємностей. Ціною цього спокою став, між іншим, портрет Сталіна, який він малював у провінційному Дрогобичі. Під час німецької окупації Шульц мусив малювати портрет Гітлера і картини „для домашнього вжитку” начальника місцевого ґестапо, котрий вдавав із себе мецената культури. Це, зрозуміло, лише відтермінувало, але не відвернуло неминучу смерть митця. Він загинув від кулі німецького офіцера під час однієї з облав на євреїв. Подейкували, що цей офіцер був особистим ворогом начальника ґестапо, і вбивство Шульца стало способом зведення його особистих порахунків.

Третя історія сталася яких шістдесят років по тому, коли картини Шульца знайшов молодий львівський інтелектуал Юрій Прохасько. Знахідка стала міжнародною сенсацією. А завершилася міжнародним скандалом: за нез’ясованих обставин і при порушенні міжнародних правових норм картини були вивезені до Ізраїлю та осіли в Яд Вашем. Саме приблизно в той час Юрко Прохасько був у Єрусалимі. Його приймав директор Яд Вашему і дякував за знахідку. По тому, коли скандал потрапив на сторінки преси, директор музею виправдовувався, що це був єдиний спосіб спасти картини Шульца від неминучої загибелі – бо, бачите, в Україні ніхто ніколи не цікавиться Шульцем і не розуміє їхньої вартості.

Правдивість цих заяв спростовує хоча б той факт, що ось уже кілька місяців поспіль у львівській пресі тривають дискусії, хто більший – Франко чи Шульц? Ці дискусії є лише однією з тих численних і бридких культурних воєн, які тривають повсюди на пост-комуністичному просторі, і в яких Львів залишається однією з найчастіше атакованих і найвпертіше відстоюваних фортець. Досить навести як приклад найсвіжішу історію, коли російські депутати з Москви почали вимагати від влади у Львові повернути старе ім’я вулиці, названій на честь покійного Джохара Дудаєва.

А понад тим усім висить велика тінь Цвинтаря Орлят – помпезний свідок того, як історія перемагає сучасність. Перепрошую за банальність, але за наших обставин не лишається нічого іншого, як повторювати прості і банальні думки: з точки зору українських геополітичних інтересів немає зараз настійнішої потреби, як підтримувати добросусідські стосунки з Польщею, з останнім – справжнім, а не на папері – українським стратегічним партнером. З цієї перспективи цвинтарні справи у Львові повинні були б відігравати не першорядну, і навіть не другорядну, а п’ятнадцятирядну роль. Великою честю для української влади у Львові мав би стати крок назустріч польським умовам. Великою честю для її польських опонентів могла би стати відмова від цих умов. Розумніший мав би уступитися першим. Але ніхто не хоче бути розумнішим. Кожен хоче бути героїчнішим.

Що залишається робити історикам у такій тупиковій ситуації? Боюсь, що небагато. Проте, тактика малих кроків може виявитися ефективнішою на довшу мету. З перспективи такої тактики важливо почати розповідати, писати іншу, негероїчну, але набагато правдивішу історію – історію, яка не іґнорує складність і трагічність долі Уляни Кравченко і Бруно Шульца, а також багатьох мільйонів її менш відомих або зовсім незнаних жертв. У чию героїчну історію можна записати останні роки хворої та перестарілої української письменниці німецького походження, син котрої став жертвою українсько-польського братовбивчого конфлікту? Польського письменника жидівського походження, котрий пробував вижити за всіх режимів, поки не загинув з рук нациста?

З усіх цих „негероїв” Уляна Кравченко мала один-єдиний привілей: вона померла у своєму ліжку, діставши розгрішення. Цього привілею не мав Шульц. Як і більшість тих, хто став героями – іноді мимоволі – польсько-українського конфлікту. Вони потребують розгрішення. У тому числі через наше посередництво і з нашою допомогою. Помогти їм є умовою нашого власного розгрішення, якщо не тепер, то в майбутньому.

До останніх літ свого життя Уляна Кравченко згадувала один сон, котрий приснився їй перед Новим 1884 роком: вона бачила себе серед білого, непроглядного поля. Серед поля йшла дорога, заставлена саньми, а на кожних санях – труна. Далі все зникло, і вона опинилася сама, знову у білому полі. Навколо неї збираються постаті у святочних одягах, а вона стоїть перед ними на жертовнику у білій льняній одежі, в омеловім вінку, „щоби присягу – обіт зложити: труд життя рідній землі – Україні віддати...”.

Її коханий Іван Франко цей обіт формулював короткою, але влучною формулою: більше поту, менше крові. Чи ради нашого спільного добра не варто прислухатися до цієї поради – щоб ні нам, ані нашим нащадкам не мучитися кошмарами нашої історії?