Бібрка в історії ОУН-УПА
За матеріалами інтернет-джерел
Історія Західної України 30-40-х років ХХ ст. нерозривно пов’язана із діяльністю ОУН-УПА. На західноукраїнських територіях, де змінювали одне одного окупаційні режими різних країн, ОУН-УПА провадили з ними підпільну збройну боротьбу. Бібрка виявилась доволі помітним пунктом, вписаним в історію діяльності цих українських військових формацій.
Саботаж 1922 р.
Саботажна протипольська акція найсильніше розвинулася влітку та восени 1922 р., коли діяльністю УВО на західноукраїнських землях керував безпосередньо полковник Є. Коновалець. Саботажна акція, скерована проти державних об'єктів, відбулась навесні того року. В травні 1922 р. в Баковинцях коло Перемишля спалено великі військові маґазини, а на передмісті Перемишля Засянні – два військові склади вовни і військовий тартак. На шляху Львів-Бібрка сильно пошкоджено залізничні рейки та поперетинано телеграфічні дроти.
Справа Богдана Кравціва і його товаришів, 1930 рік. Напад на поштовий віз під Бібркою.
У плані розгорнення широкої бойової акції ОУН-УВО сотник Ю. Головінський призначив окреме завдання для боївки УВО, керівником якої був Зиновій Книш-„Ренс”, недавній бойовий референт при Крайовій Команді УВО. Цій клітині УВО було доручено виконати експропріяційний напад на поштовий віз під Бібркою. План нападу дбайливо й заздалегідь з усіма деталями виготовив був сам сотник Головінський. Докладні інформації про пересилку поштових грошей він одержав від свого свояка, який працював як урядовець у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участи в революційній боротьбі українського підпілля, бажав таким способом прислужитися тій боротьбі, з якою він симпатизував. Його поліція не викрила.
Напад виконано в полудень 30 липня 1930. Гриць Пісецький загинув у бойовій акції УВО під Бібркою 3О.7.1930 року, а вчинили його бойовики: Зиновій Книш-„Ренс”, Юрій Дачишин-„Кришталь”, Микола Максимюк-„Кох” і Гриць Пісецький. Бойовики засіли в ліску, крізь який проходила дорога від залізничної станції до містечка. Один із них, Максимюк, заховався на краю ліска, щоб стежити й дати знак, коли над'їде підвода з грішми. На даний ним знак три інші бойовики вискочили зі схованки й затримали підводу, яка перевернулася в рів. Польський поліцист, який конвоював підводу, намагався чинити спротив і згинув від куль бойовиків, а візник утік.
Як пізніше подавала польська преса, бойовики забрали гроші на суму 26.000 золотих, одначе тому, що вони були в монетах, забрано в наплечники тільки частину здобичі. Решту грошей бойовики заховали в дуплі старого дуба. Напад відбувся швидко й, забравши гроші, бойовики відійшли. При цьому вони завважили, що немає з ними Максимюка, який повинен був до них приєднатися. Побоюючись, що він, може, поранений у сутичці, друзі почали за ним шукати. А тим часом візник заалярмував поліцію і коли три бойовики, не знайшовши Максимюка, вийшли з лісу, їх перестрів відділ кінної поліції. Бойовики кинулися до лісу, намагаючись заховатися перед кулями.
Двом із них – Книшеві й Дачишинові пощастило втекти від поліційної погоні, але третього, Гриця Пісецького, досягли кулі й він, важко поранений, пострілом із револьвера добив себе. Максимюк, виконавши своє завдання тим, що дав знак, коли над'їжджала підвода, негайно вийшов з ліска й повернувся до Львова, про що не знали його друзі.
Напад під Бібркою відбився великим відгомоном у всій польській пресі. Використовуючи ту дрібну обставину, що Гриць Пісецький був одягнений у пластову сорочку, польська влада розв'язала молодечу виховну організацію „Пласт” під претекстом, що, мовляв, участь пластуна Гриця Пісецького, як члена УВО, в нападі на поштовий амбулянс є доказом „Пласт” виховує бойовиків УВО.
Намагаючись викрити виконавців нападу під Бібркою, польська поліція масово арештовувала українську молодь, застосовуючи проти ув'язнених методи побоїв і тортур. Жертвою цих методів упав, між ін., Юрій Дачишин-„Кришталь”, бо учасник нападу Максимюк не міг витерпіти мук і під час допитів виявив теж Дачишина, як одного з співучасників нападу. Допитуваний „Кришталь” рішуче заперечував свою приналежність до боївки й причетність до бібрецького нападу, а, намагаючись звільнитися від катувань з боку польської поліції, склом перерізав собі жили. Одначе, його врятовано від смертi.
20 вересня 1930 р. польська поліція взяла під арешт сотника Юліана Головінського. Під час десятиденних тортур він тримався мужньо, участі в УВО-ОУН не визнав, жодних зізнань про членство чи плани Організації не подав. Після 10 днів тюрми повезли на опізнання до Бібрки. 30.9.1930 його закутого прив'язали до дерева і розстріляли. Сповістили, що вбитий при спробі втечі. Похований сотник Юліан Головінський у Великих Глібовичах.
Судова справа відбулася через рік. Вона називалася „справою Богдана Кравціва і 13 товаришів”, тому, що крім виявлених трьох учасників нападу, на лаву підсудних посаджено 8 здогадних співвинних у підготовці нападу, зглядно в допомозі виконавцям нападу та переховуванні їх. Суджено також Богдана Кравціва і Зенона Пеленського, як здогадних головних провідників Організації Українських Націоналістів, яка, згідно з свідченням „спеца від українських справ” Івахова, була „політичною надбудовою УВО”. Учасники нападу під Бібркою були засуджені: Юрій Дачишин-„Кришталь” на кару смерти, замінену президентом на 20 років тюрми; Зиновій Книш на 6, а Микола Максимюк – на 15 років тюрми.
Ідейна боротьба 1933 р.
13 вересня 1933 р. в Під'яркові пов.Бібрка після ревізії за протидержавною літературою арештовано: студента Леськова Михайла та селян Захаркова Романа, Назарка Максима, Гринькова Івана, Захаркова Івана і Карпа Івана; в Селиськах, пов. Бібрка, селян: Дубровського Володимира, Прийму Степана і Олексу, Гринівця Степана, Ганца Ілька, Цимбрівського Василя і Прокопова Дмитра.
Справа Степана Корпана, 1934 р., терор у Бібрському повіті.
23 березня 1934 року біля села Вибранівки, повіт Бібрка, було вбито коменданта польської поліції Тадеуша Врубля. Поліційний собака привів поліцію до хати Степана Корпана, якого й арештовано під закидом убивства. Степан Корпан, 28-річний столяр із Городища Королівського, пов. Бібрка, який останньо жив у Бринцях Церковних того ж повіту, під час слідства й процесу у Львові в травні 1934 року признався, що він справді вбив коменданта поліції. У слідстві він подав, що забив з наказу ОУН, але на судовій розправі відкликав свої попередні зізнання й заявив, що вбив комісара з власної спонуки. Але в обидвох випадках він пояснив, що вбив польського поліціянта за те, що той намовляв його стати конфідентом поліції, зі завданням проникнути в лави ОУН, щоб доносити поліції про все, що робить і плянує робити Організація.
Корпан погодився на пропозицію коменданта поліції, але коли той прийшов на умовлену з ним таємну зустріч уночі на відлюдному шкарпі залізничних рейок, Корпан раптово вихопив револьвер і влучним пострілом у голову забив польського поліціянта. Він зробив це так швидко, що Врубель не мав навіть часу витягнути своєї руки з кишені, в якій тримав напоготові свій револьвер. Виявлений поліційним собакою і заарештований Корпан заявив під час першого поліційного допиту: „Я вбив Врубля, бо він був ворог українського народу. Більше нічого не скажу. Прошу мене відставити до слідчого судді”.
Лава присяглих, перед якими став Корпан, потвердила 10 голосами вину підсудного щодо державної зради, себто, приналежність до ОУН, і 12 голосами вину в убивстві польського поліціянта з розмислом. За це засуджено Корпана на кару смерти. Засуджений, як це підкреслила тодішня українська і польська преса, прийняв присуд цілком спокійно.
Президент польської держави відмовився уласкавити засудженого і Степана Корпана повішено на подвір'ї тюрми Бриґідки у Львові о 4-й годині ранку 28 липня 1934 року. Преса інформувала, що Корпан, повідомлений про те, що вранці наступного дня вирок буде виконаний, провів усю ніч, разом із в'язничним капеляном о. д-ром Липським, на молитві, а вранці вийшов цілком спокійний під шибеницю. Тут він попрощався з капеляном і своїм оборонцем, не дозволив зав'язати собі очей і поцілував шнур.
Галина Дидик, зв’язкова Головного проводу ОУН. З літа 1972-го до осені 1973-го таємно мешкала в Бібрці.
У боротьбі УПА брали участь тисячі жінок. Окремим із них командування довірило бути зв'язковими найвищого політичного та військового керівництва підпільної України.
Цю відповідальну місію в Р. Шухевича виконували Катерина Зарицька, Галина Дидик, Одарка Гусяк, Ольга Ільків, Ірина Савицька, Марта Пашківська. Галині Дидик нещодавно виповнилося б дев'яносто п'ять.
Після приходу Червоної Армії 1939 р. НКВС заарештував Галину Дидик за звинуваченням у зв'язках із націоналістами й ув'язнив у Бережанській тюрмі. Під час слідства їй зачитали вирок й імітували розстріл. За браком доказів звільнили наприкінці 1940 р. Надалі переховувалася під чужим прізвищем переважно у Львові, зокрема, в помешканні відомого історика, мистецтвознавця та письменника Миколи Голубця, виконувала доручення ОУН. Працювала секретарем в обласній дитячій бібліотеці, закінчила курси медсестер. Під час німецької окупації влаштувалася в дорожню установу. У своєму помешканні на вул. Піярів, 5 влаштувала конспіративну квартиру, де тимчасово перебували Микола Лебедь, Дмитро Мирон, Ярослав Старух, Дмитро Маївський.
Галина потрапила в поле зору гестапо, але під час облави на провідних членів ОУН 20 грудня 1942 р. вдома її не застали. Виїхала спершу в Бережани, а в січні 1943 р. - в с. Залісці Збаразького району. Вчителювала в сільськогосподарській школі, відтак перейшла в підпілля. За дорученням ОУН організувала й очолила Український Червоний Хрест (УЧХ) при УПА на Тернопільщині (1944-1947 рр.), ходила на зв'язок і в розвідку, організовувала медичні курси, діставала медикаменти, лікувала та переховувала хворих повстанців, здійснювала передислокацію керівників ОУН та УПА.
Із 1944 року Галина Дидик була зв'язковою Головного проводу ОУН, часто спілкувалася зі зверхниками підпілля й УПА, виконувала їхні доручення, зокрема головного командира УПА Романа Шухевича, підшуковувала й облаштовувала його конспіративні помешкання. Влітку 1945 р. Дидик разом із Р. Шухевичем перебувала в конспіративній хаті в с. Рай біля Бережан. Але хата невдовзі "впала", тобто НКВС викрив її. На щастя, на той час ані Шухевича, ні Дидик там не було.
Вони перейшли в с. Пуків Рогатинського району, де перебули зиму 1945-1946 рр. Навесні 1946-го Галина легалізувалася у Львові під прізвищем Борис і винайняла помешкання на вул. Сулімирської (нині - Милятинська), 4. Наприкінці квітня Шухевичу знадобилася консультація лікаря. Дидик звернулася до свого давнього знайомого, колишнього студента Львівського медінституту Любомира Полюги. Вона привела до Кайзервальду (нині - Шевченківський гай) загримованого робітником провідника, якого Полюга супроводив до свого дядька - лікаря Матвія Лотовича.
Після попередження про стеження за помешканням на Сулімирської штаб-квартирою головного командира стало приміщення колишньої пошти в с. Княгиничі на Рогатинщині, куди Дидик часто приходила на зв'язок. Водночас вона підготувала нову "хату" на вул. Кривій у Лисиничах, де Шухевич перебув зиму із 1947 на 1948 рік.
У жовтні 1948-го Г. Дидик знову легалізувалася під прізвищем Антоніни Кулик як хатня господиня вчительки Ганни Конюшик у с. Білогорща (нині в межах Львова), де підпільники влаштували чергову криївку для Р. Шухевича. За його дорученням вона їздила до Києва, Харкова, Донецька, Полтави, Ялти, Сімферополя, Херсона, Одеси, Кишинева. Згодом користувалася ще документами на ім'я Ганни Хомик. У 1948-1949 роках Галина супроводжувала Р. Шухевича до Одеси на лікування. У Білогорщі він перебував із літніми перервами до загибелі 5 березня 1950 р.
Коли енкавеесівці влаштували штурм криївки, Дидик встигла розкусити ампулу з ціанистим калієм, але за три дні її привели до тями, потім лікували, щоб могла говорити. На допити носили на ношах. На них і катували.
Протягом слідства, яке закінчилося 18 жовтня 1951 р., Галина Дидик витримала 129 допитів, часто тривалістю 15-16 годин. 31 жовтня 1951 р. "трійка" при МДБ СРСР засудила її заочно на 25 років концтаборів. 14 грудня 1951 р. етапували до Верхньоуральської тюрми МДБ СРСР у Челябінській області, згодом перевели до Владімірської в'язниці. Термін Дидик відбувала спільно з іншими зв'язковими Р. Шухевича: Катериною Зарицькою, Дарією Гусяк, Ольгою Ільків. Звільнили Галину в 1971 р. через хворобу серця.
Не маючи права повернутися додому, вона тимчасово оселилася в Караганді. З літа 1972-го до осені 1973-го таємно мешкала в Бібрці на Львівщині. Після марних спроб прописатися виїхала в Христинівку на Черкащині. Працювала в дитячому садку. Пенсії не отримувала. Існувала з невеличкого городу та людської допомоги, в тому числі з-за кордону від членів групи Міжнародна Амністія в Німеччині, з якими листувалася до останніх днів життя. Більшу частину пакунків віддавала тим, хто потребував іще більше. Крім того, підтримувала репресованих листами та відвідинами. Наприклад, 1974 р. візитувала родину Юрія Шухевича в Нальчику (Кабардино-Балкарська АРСР), утретє ув'язненого на чергових десять років концтаборів та п'ять - заслання, опікувалася його дітьми. Гостила в себе Катерину Зарицьку й Одарку Гусяк.
За доброчинну діяльність знову зазнала переслідувань. Після відмови співпрацювати з КДБ її звільнили з дитсадка. З 1977 р. позбавили допомоги з-за кордону. 1979-го кадебісти домагалися від неї "покаянної заяви", засудження свого минулого. Натомість обіцяли повернення до Бережан, пенсію, спокійне забезпечене життя. Пропозицію категорично відкинула. Репресії набули форми постійних хуліганських нападів, побиття вікон. Загострилася недуга серця. 23 грудня 1979 р. Галина Дидик померла від інфаркту. Наступного дня родина поховала її в Бережанах.
Президія Української Головної Визвольної Ради нагородила Галину Дидик Бронзовим (1945 р.) та Срібним (1947 р.) Хрестами заслуги. Натомість у незалежній Україні жодною з нагород її донині не вшановано.
Слава Стецько проголошувала Акт відновлення незалежності 30 червня 1941 року у Бібрці.
“Здобудемо Українську державу або згинемо у боротьбі за неї!” — це гасло ОУН сформувало пані Славу. І вона його передала прийдешнім, “бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ!”
Слава Стецько померла 12 березня 2003 року. 83-річний народний депутат уособлювала різні епохи та країни: довоєнна Польща у Західній Україні, підпілля за більшовицького “визволення” 1939—1941 рр. й арешт німецькими “визволителями” у 1943-му, до- і підкомуністична Австрія, Німеччина між Сходом і Заходом. Урешті — всі материки й континенти (від Європи, США і Канади до Тайваню, Токіо, Сеулу, Сінгапуру) зі створенням всесвітнього Антибільшовицького Блоку Народів. І все життя — боротьба та підпілля. І це жінка, із природним потягом до затишку та “сімейного вогнища”… Починала з опору полонізації (тут загинули старший брат, дядько і чимало друзів), із українських просвітницьких гуртків, далі — ОУН та її похідні групи (проголошувала Акт відновлення незалежності 30 червня 1941 року у м. Бібрка Львівської області).
Макарушка Ярослав-Ігнатій, голова Бібрської лікарні, переховував поранених членів ОУН.
Народився 24.6.1908, Сівка Войнилівська, Калуш. Закінчив гімназію у Львові 1926, член УВО, потім - ОУН. 1933 референт розвідки на Львів в Крайовій. 1933, коли закінчував мед. студії, засуджений на 6 р. Звільнений 1938, працює в укр. нар. лічниці. З приходом більшовиків виїхав. 1941 лікар у Львові, директор лікарні в Бібрці. Переховував і лікував поранених членів ОУН. 1944 Відень, 1947 - США, психіатр. З 1988 - емерит. Жив у Мейлвуді, штат Нью- Джерсі.
Інші повстантські формування в околицях Бібрки
Волинець Михтодь Іванович - лідер національно-патріотичної підпільної організації «Спілка вільної української молоді», що діяла в т.ч. в околицях Бібрки.
З селянської родини. Початкову школу закінчив у рідному селі, семирічну в сусідній Березівці. Перед війною один рік навчався в Коростишівській педагогічній школі ім. І.Франка. Брав участь в антифашистському підпіллі, яке перешкоджало вивозити людей на роботу в Німеччину, било машини, молотарки, трактори, щоб не допустити вивезення хліба в Німеччину, псувало військовий кабель Київ – Житомир, під час воєнних дій обстрілювало німецькі машини.
Усе дитинство і юність В. провів з книжкою. Читав українські газети, які виходили за німецької окупації. Послав вірші до газети «Волинь», мав позитивну відповідь від Уласа Самчука. Один вірш був опублікований. З поверненням Радянської армії від січня до березня 1944 р. працював секретарем сільської ради і бухгалтером колгоспу.
3.04.1944 р. призваний до Радянської армії: учбовий полк у Казані, потім на ст. Інза Ульяновської обл. З вересня 1944 р. служив на Львівщині, у р-ні м. Бібрка, де заготовляв дрова та фураж, охороняв дороги від повстанців. Набачився страждань місцевого населення від нових окупантів. Після цього сказав друзям: "Хлопці, що служити таким катам – то це й на нас паде кров отих дітей". Не здогадалися прилучитися до підпілля ОУН, яке діяло поруч, – створили свою "Спілку вільної української молоді".
Перші члени – Михайло Чекерес із Кіровоградщини, Василь Миронюк з Тернопільщини, потім Леонід Пілат з Донбасу. У березні 1945 В. склав програму і статут організації. Зберігав їх разом з заявами в штабі, де працював у секретній частині. До листопада в організації було вже 14 осіб. З переформуванням частини юнаки виявилися в різних місцях, але продовжували діяти за принципом «трійок».
Метою організації було: 1) здобути незалежність України. При цьому покликалися на ст. 72 Конституції СРСР та ст. 69 Конституції УРСР; 2) пропаганда й агітація серед української молоді. Її вели усно, писали листи на адреси, взяті з довідників, з газет. На незареєстрованій машинці друкували листівки; 3) досконале вивчення українцями озброєння Радянської армії для майбутньої боротьби та розбудови українських військ; 4) дезорганізація роботи органів СМЕРШу (засилали туди своїх людей, щоб вивідувати її наміри і «стукачів»).
Організацію було викрито НКВД, її учасники відбули десятиліття радянських таборів.
Керівний склад ОУН-УПА в Бібрському повіті.
Реєстр псевдонімів за азбукою - спроба зібрати дані про весь керівний актив визвольної боротьби на українських землях 1942-1954, а це: члени УГВР, командири УПА (від чотового вище), ключеві члени вищих проводів ОУН. Цей реєстр тільки тимчасовий, бо ще далеко не повний та потребує доповнень, зокрема на рівні чотових - сотенних - курінних УПА, та районових - надрайонових - окружних провідників ОУН.
- Буря - сот. (Рогатин-Бібрка) ВО 2 "Буг" 1945-46
- Варнак (Мазовський Павло) - над), пров. (Бібрка) 1951
- Вітер - чот. (?) (Рогатин- Бібрка) ВО 2 1945-46
- Вовк - чот. підстаршинської школи (Бібрка) ВО 2 1945
- Зубрій, Орленко - підокружний провідник
- Горинь - пвх. (?) (Рогатин- Бібрка) ВО 2 1944-45
- Дарій - рай. пров. (Бібрка) 1946
- Крилатий - пов. пров. (Бібрка) 1944-46
- Цебровський, стрілець, 1944; ЛО с.Під'ярків (Бібрка)
- Лісовик - чот. (?) (Рогатин- Бібрка) ВО 2 1945-46
- Ряба - почет ШТВ (Рогатин- Бібрка) ВО 2 1945-46
- Штурмовик - чот. (?) (Рогатин- Бібрка) ВО 2 1945-46
Електронний архів Українського визвольного руху
Електронний архів Українського визвольного руху содержит три документа, в которых упоминвается Бибрка: